Розділ 31

Я не впевнена, що хочу когось бачити, а тим більше, що здатна якось допомогти. Проте Сергій підвіз мене до клініки і я почуваюся перед ним у боргу. Беру телефон до рук й неохоче відписую: “Привіт! Що трапилось?”.
Майже одразу надходить відповідь: “Поясню все на місці. Можеш зараз прийти у кафе, де ми з тобою якось брали круасани? Я вже там”.
З підозрою дивлюсь на повідомлення і навіть не уявляю, що у нього сталося. Можливо, зараз мені й не завадить трохи відволіктися. Переодягаюся, ховаю сліди майже безсонної ночі під шаром тонального крему й вирушаю.
У кафе тихо, грає джаз, пахне кавою з корицею. Сергій сидить за столиком у кутку, розслаблений та усміхнений. Впевнено підходжу до нього:
— Де твоя халепа? — сідаю навпроти.
Він театрально зітхає й подає мені меню.
— Вона щойно прийшла і має такий вигляд, наче їй терміново потрібен круасан і гарна компанія.
— То у тебе нічого не сталося?
— Сталося, страшенно хотілося побачити тебе.
Чомусь, я не здивована його хитрості. Від Сергія я щось таке й очікувала. Може трохи провітритися, саме те, що відволіче від тужливих думок про Данила. Вдаю обурення:
— Це маніпуляція на базовому рівні.
— Але спрацювало, правда ж? — підморгує.
Стискаю голову та беру меню до рук. Опускаю погляд в брошуру, щоб він не бачив, як мені мимоволі хочеться всміхнутися. Намагаюся залишатися суворою:
— Ну, якщо я вже тут, то не відмовлюся від круасана, але наступного разу, якщо захочеш мене побачити, то не вигадуй ніяку халепу.
— А ти прийдеш наступного разу? — в його очах виграють хитринки.
— Не знаю, все залежить від того, чи я буду мати час.
До нас підходить офіціант та рятує мене від незручного запитання. Я замовляю круасан з шоколадом та зелений чай. Після першого ковтка чаю, розмова тече легше. Ми згадуємо кумедні моменти з роботи та з життя. Я сміюся, не з ввічливості, а тому, що насправді весело.
— Знаєш, — Сергій підпирає підборіддя долонею, — може сходимо завтра в кіно? Там новий фільм вийшов.
Не знаю, що сказати й роблю ковток чаю. Його очі дивляться прямо, з певним хвилюванням, без тіні на жарт. Я не знаю які наміри у Сергія. Не можу стати його дівчиною, поки у серці горить кохання до Данила. Хоча, чоловік цього й не пропонує. Гублюся та невпевнено белькочу:
— Ти знаєш, що я нещодавно вийшла зі складної історії, а менш як через три місяці народжу дитину…
— Знаю, — поки я не наговорила зайвого, Сергій поспішно мене перебиває. — Саме тому не тисну і нічого не вимагаю. Це тільки кіно.
— Побачимо, — уникаю відповіді. — Завтра маю їхати на об’єкт і не знаю, коли закінчу всі справи.
Ми виходимо з кафе. Сонце зникло за обрієм, над містом розливаються теплі вогні, легкий вітер бавиться моїм волоссям. Сергій проводжає мене до під’їзду, і коли ми зупиняємося біля дверей, робиться незвично тихо. Стискаю сумочку й не знаю, як правильно попрощатися. Сергій робить крок до мене та зупиняється надто близько:
— Я не питатиму, чи можна тебе поцілувати, бо якщо запитаю, ти скажеш ні.
Чоловік влучає у ціль. Я справді не готова з ним цілуватися. До нього немає тих почуттів, котрі передують поцілунку. Не стримую усмішку на вустах:
— Ти вже добре мене вивчив.
— Хотілося б пізнати тебе краще, проте ти не наважишся і мені потрібно проявити ініціативу.
Він різко нахиляється. Його тіло торкається мого округлого живота, а м’які губи ковзають вустами. Цілує ніжно, не вимогливо, не гарячково, а так, ніби хоче нагадати, що я існую і гідна тепла. Від несподіванки не можу поворухнутися. Не відповідаю, але й не заперечую. Вмілі губи досліджують мої вуста, проте не викликають танець метеликів у животі, як поцілунки Данила. Не правильно цілуватися з одним чоловіком, а мріяти про іншого. Дозволяю Сергієві завершити поцілунок і він відхиляється. Я хитаю головою:
— Сергію…
— Я знаю, — перебиває. — Нехай це буде приємне закінчення чудового побачення. Добраніч!
Він розвертається та йде. Я стою біля під'їзду, торкаючись пальцями губ. Всередині мене вирує коктейль тривоги, провини та надії. Сподіваюся, Сергій не фантазуватиме зайвого через цей поцілунок. Розгублена, прямую до квартири. Теплий душ змушує заспокоїтися. Наче якийсь злочин, змиваю з себе запах парфумів Сергія. Кутаюся у халат та прямую на кухню. Бачу пропущені дзвінки від Данила. Мене кидає в жар. Сподіваюся, він не дізнався про поцілунок, хоча, з іншого боку, я вільна жінка і можу цілуватися з ким хочу. Вагаюся чи передзвонювати йому. Поки я не можу прийняти рішення, Данило знову телефонує. Ковтаю гірке плетиво, котре осіло на грудях та відповідаю. До мене доноситься схвильований голос чоловіка:
— Соломійко, з тобою все добре? Ти не відповідала.
— Так, я була в душі.
— А я нафантазував зайвого. Так злякався, — Данило видихає з полегшенням.
— Ти щось хотів? — намагаюся здаватися суворою.
— Хотів дізнатися як ти почуваєшся.
— Добре, — стискаю губи.
— Я забув у тебе футболку.
— Я помітила. Надішлю тобі поштою. Тільки, мабуть, на роботу. Ти ж не хочеш, щоб про це дізналась Ірина. Вона може не так зрозуміти, — говорю з докором, але водночас хочеться, щоб Данило все заперечив, сказав, що йому байдуже, що подумає Ірина. Проте він мовчить, і озивається лише через декілька секунд:
— Я заїду за нею.
— Не потрібно, — лякаюся і стискаю футболку в руках. Боюся, наступний візит чоловіка може закінчитися спільним ліжком. Я надто слабка, щоб опиратися його шарму.
— Ти винна мені побачення пам’ятаєш? Прийдеш до мене у ресторан? Я чекатиму.