Розділ 30

Данило кладе телефон на стіл, екраном донизу. Я мовчу і не знаю, як реагувати на почуте. Він відчуває мій настрій і бере за руку. Я одразу висмикую долоню:
— Не треба до мене торкатися. Ти стверджуєш, що у вас фіктивний шлюб, але вона готує вечерю, чекає тебе дома та цікавиться де ти зараз. Ірина поводиться так, ніби має на це право, а ти жодним словом їй не заперечив. Вона проти наших зустрічей?
Данило стискає пальці в кулак. Іншою рукою підносить чашку до вуст та робить повільні ковтки, наче навмисно відтягує момент істини. З кожною секундою хвилювання посилюються та осідають важким тягарем у грудях. Нарешті, він відставляє чашку вбік:
— Ірина не вміє готувати, вона замовляє їжу і так, інколи ми вечеряємо разом. Щоночі я сплю дома, вона звикла, що я є, тому і цікавиться, коли приїду. Проте у нас різні спальні й жодних романтичних стосунків між нами немає. Так, вона не хоче, щоб я бачився з тобою. Гадає, що я про неї забуду і перестану дбати. Коли зроблять ремонт у будинку, то Ірина переїде туди й цей дім залишиться їй після розлучення.
— Ти переїдеш з нею? — недовірливо зіщулюю очі та озвучую свої підозри.
Губи Данила міцно стискаються. Він не поспішає відповідати, але я вже знаю відповідь. Чоловік важко видихає:
— Ми вдаємо справжнє подружжя, адже потрібно, щоб всі вважали дитину Ірини моєю. Тоді вона отримає весь спадок Арсена. Я не можу кинути сина брата напризволяще. Якби не я, то, можливо, Арсен був би живим.
Всередині все стискається, мов у залізних лещатах. У серці вирує недовіра, страх, напруження. Я хитаю головою:
— Даниле, я не можу так. Не хочу бути твоєю таємницею, запасним варіантом, зручним перепочинком між твоїм фіктивним шлюбом і справжнім життям.
— Соломіє… — він підіймається та робить крок до мене. Застережно виставляю долоню:
— Ні. Послухай мене. Я не збираюся сидіти й чекати, доки ти все владнаєш. У тебе є дружина, дитина, дім і мені в тому місця немає. Ти сам кажеш, потрібно, щоб всі вважали вас справжнім подружжям, тоді яка роль відведена мені?
Він стискає щелепи, намагається щось сказати, але я не даю йому шансу.
— Ти сам обрав цей шлях. Ти не сказав мені правду одразу, змусив мене вірити, що ми маємо шанс, а тепер ти кажеш, що мусиш жити під одним дахом з жінкою, яка тебе контролює, щоб отримати спадок її дитини?
— Це мій племінник. Я відповідаю за нього.
— А я? — мій голос тремтить, але я не дозволяю собі зламатися. — За мене ти відповідаєш? За мої почуття?
Мовчання. Його погляд важкий, повний провини, але я більше не хочу бачити цього. Підіймаюся та виходжу в коридор. Відчиняю двері:
— Іди, Даниле. Повертайся до свого подружнього життя, на твоєму столі холоне замовлена вечеря. Я не хочу бути жінкою, яку потрібно приховувати.
— Соломіє, прошу… — зупиняється біля мене. Хоч і важко, проте залишаюся категоричною:
— Ні. Зараз я прошу. Не зв'язуйся зі мною більше. Не пиши, не дзвони, не вигадуй причин, щоб зустрітися. Я більше не твоя. Не змушуй мене повторювати те, що я вже казала. Моє рішення не зміниться.
Він стоїть мовчки. У його очах згасає надія. Мені боляче, проте нестерпним вважати його своїм і відпускати до іншої жінки. Я прийняла правильне, хоч і болюче рішення. Данило опускає голову:
— Я все одно тебе кохаю і ніякий штамп у паспорті цього не змінить. Я прийду до тебе зі свідоцтвом про розлучення. Доведу, що мої слова не пусті розмови.
Він йде, і я зачиняю за ним двері. Спираюся спиною об холодне дерево. Нарешті дозволяю собі заплакати. Не через нього, а через себе. Через те що на якусь мить повірила, наче ми можемо бути разом. Здавалося, я викинула Данила зі свого серця, але як тільки він знову з’явився у моєму житті, то всі почуття до нього повернулися з новою силою. Прямую на кухню та розумію, що Данило пішов без футболки, з оголеним торсом. Мокра від дощу, вона висить на стільці. Підходжу до столу. Беру чоловічу футболку до рук та підношу до носа. Жадібно вдихаю знайомий аромат, котрий розбурхує спогади. Ніч виявилася бентежною та важкою. У думках вертілася картинка сімейної вечері Данила, котра забрала мій спокій.
Ранок зустрічає тишею й сірим небом. Мабуть, знову буде дощ. Сьогодні я працюю вдома над проєктом та радію, що не потрібно виходити на вулицю. Данило пише повідомлення і цікавиться як справи. Мені приємна його турбота, але змушую себе не відповідати на смс. Ввечері телефон підморгує новим повідомленням від Сергія: “Привіт, у мене халепа. Терміново потрібна твоя допомога. Можеш виручити?”