Розділ 29

Його долоня погладжує живіт, викликаючи мурашки на шкірі. Дитина активно стукає у живіт, наче схвалює такі дії. Долоня чоловіка опускається донизу. Ковзає ногою та підійматися вище. Мене пробиває блискавкою. Розумію, йому не можна, ми не повинні. Всупереч бажанню, різко відхиляюся та хапаю його неслухняну руку:
— Зупинися. Ти дозволяєш собі зайве, — поспіхом зав’язую халат.
— Я кохаю тебе і божеволію без тебе. Я зробив найбільшу помилку у житті, коли покинув тебе. Хочеться вірити, що ще не все втрачено і ми можемо бути разом.
Від його слів, у моєму серці скресає крига. Він озвучує мої бажання та мрії. Я розумію, що це тільки слова. Роблю крок назад та позбуваюся бажаних дотиків.
— Це можливо лише тоді, коли принесеш мені документи про розлучення.
— Розлучуся через рік після народження дитини Ірини, — Данило опускає голову. — Я не можу порушити умови договору, але так само не можу цілий рік не торкатися тебе. Хочеться тебе цілувати, обіймати та просто бути поруч.
— Зраджуватимеш зі мною своїй дружині?
— Ні, неможливо зрадити тому, хто ніколи не був твоїм. Ірина знає, що я кохаю тебе.
— А я знаю, що ми не можемо бути разом, поки Ірина твоя дружина. Навіть, якщо ваш шлюб фіктивний, то це нічого не змінює, — намагаюся залишатися непохитною у своєму рішенні, хоч серце це заперечує та лине до нього з великою силою. Данило відступає:
— Сподіваюся за рік тебе ніхто у мене не вкраде.
Одразу згадую про Сергія. З ним я точно не зустрічатимуся, але не хочеться давати якісь обіцянки. Нервово перебираю край халата:
— Даниле, це складно. Я досі не пробачила тобі. Ти навіть не уявляєш скільки страждань ти мені завдав. Я залишилася сама, вагітна і розгублена.
— Знаю. Скажи, що я маю зробити, щоб спокутувати свою провину?
— Розлучитися. Не можу бути з тобою, знаючи, що ти живеш під одним дахом з іншою жінкою, офіційно називаєш її дружиною і для всіх у вас щаслива сім’я. Я нічого у тебе не вимагаю, тому повернемося до цієї теми через рік, якщо принесеш мені документи на розлучення. Ходімо пити чай, ти теж замерз.
Підходжу до столу та беру чашку до рук.
— У холодильнику є бісквітний рулет. Дістанеш?
Данило киває. Йде до холодильника та кладе рулет на стіл. Розрізає його на шматочки, безпомилково знаходить у шафі тарілки та розміщує у них десерт. Сидячи на стільці, уважно спостерігаю за чоловіком. Не відводжу погляду з його рук. Сильних, знайомих, тих самих, які колись торкалися мого тіла з такою ніжністю, що здавалося час зупиняється. Він сідає навпроти й розповідає про проблеми з моїм авто. Я майже не слухаю. Не можу відірвати очей від його звабливих вуст. Думки плутаються. У спогадах його поцілунки і я розумію, що мені ніколи не було так добре, як поруч з Данилом. Чоловік залишає ключі на столі:
— Повертаю. Зробили повну діагностику авто та замінили все, що потрібно.
— Дякую тобі! Скільки я тобі винна?
На його звабливих вустах виникає усмішка з ноткою смутку, а в очах виграють хитринки:
— Одне побачення. Без втеч, без фальші, просто вечір, де я буду поруч. Обіцяю поводитися пристойно.
— Я мала на увазі гроші, — суворо суплю брови.
— Гроші у мене є, вони мені не потрібні.
Моє серце обпікає полум’я. Я не готова. Хочеться погодитися і не думати про наслідки. На столі вібрує телефон Данила. На екрані висвічується ім’я “Ірина”. Моє тіло вкривається морозними сиротами. Почуваюся так, наче я потрапила у любовний трикутник, в якому не бажаю бути. Данило завмирає. Помічає моє невдоволення та стискає губи. Я не витримую:
— Не відповіси?
— На жаль, доведеться. Її вчора виписали з лікарні, не хочу, щоб вона хвилювалася, — Данило наче виправдовується і відповідає на дзвінок. Чую жіночий стурбований голос:
— Ти де?
Данило важко ковтає, а моє серце нестримно калатає під грудьми. Якщо збреше, то між ними точно дещо більше, ніж фіктивний шлюб. Чоловік уважно дивиться на мене, його вилиці напружуються:
— Ти щось хотіла?
— Так, я замовила вечерю і чекаю на тебе.
Ірина говорить так, наче вони справжнє подружжя. У грудях закипають ревнощі і я радію, що змогла вчасно зупинити поцілунки Данила. Він хитає головою:
— Не чекай мене, я буду пізніше.
— Ти з нею, так? — звучить нервово. Ірина переходить на крик:
— Ми ж домовлялися, ти обіцяв, що не бачитимешся із Соломією.
У мене округлюються очі. Це стає повною несподіванкою для мене. Данило супиться:
— Я не обіцяв такого. Приїду через дві години й ми про все поговоримо, — чоловік завершує виклик, а я не знаю, як реагувати.