Розділ 28

Телефон мовчить, а на серці стає зимно. Підозрюю, що Данило такий турботливий через дитину. Наступного дня йду до аптеки та купую вітаміни для вагітних. Дощ зібрався раптово і з неба полило, ніби хтось перекинув відро з водою. Додому мені не далеко і я пришвидшуюся. Майже біжу, холодні краплі торкаються шкіри та одягу. Чую дзвінок мобільного. Вибираю телефон із сумочки та одразу відповідаю:
— Алло!
— Привіт! Твоє авто відремонтували, я пригнав його під твій будинок, — Данило тішить гарними новинами.
— Добре, дякую! Я вже підходжу до дому, через дві хвилини буду.
— А ти де? — напружується.
— Йду додому з аптеки.
— З аптеки? Ти захворіла? – у його голосі відчувається тривога.
— Ні, купила звичайні вітаміни. Вже біжу.
Завершую виклик та ховаю телефон до сумочки. Бігти у моєму стані не найкраща ідея, але одяг промок до нитки, тіло тремтить, а холод пробирає до кісток. Крізь потоки води бачу своє авто. Стоїть біля під'їзду, а за кермом сидить Данило. Ми зустрічаємося поглядами й у нього округлюються очі. Він виходить з авто та, незважаючи на дощ, біжить до мене:
— Ти чому без парасолі? Хочеш захворіти?
— Я не знала, що буде дощ, — виправдовуюся. Він бере мене за руку і ми забігаємо до під'їзду. Теплі пальці торкаються шкіри і я пригадую знайомий дотик. Стає тісно у грудях. Данило розводить руками:
— Ти вся мокра, на тобі місця сухого не залишилося. Невже не можна було перечекати дощ в аптеці? Я б приїхав за тобою.
— Коли я вийшла, дощу ще не було, — тремчу від холоду.
З волосся капає вода, ковзає щоками та шиї, а у мене таке враження, наче щойно я побувала під душем. Погляд чіпляється за мокру футболку Данила. Тканина щільно облягає волокнисті м’язи та розбурхує непотрібні бажання. Мимоволі пригадую тіло, котре колись торкалася губами. У спогадах виникають ночі, коли він був лише мій, і ранки, які ми зустрічали обійнявшись. Я наївно вірила, що так буде завжди. Данило помічає мою увагу і мені стає соромно. Змушую себе відвести голодний погляд в бік:
— Ти чого вибіг на дощ? Ти теж добряче намок.
— Хотів тебе врятувати від дощу.
— Чим? Ти теж без парасолі, — сміюся.
— Ти замерзла, — його голос стає м’якшим. — Давай, я проведу тебе до квартири. Тобі потрібно терміново переодягнутися та зігрітися.
Я киваю. У грудях зароджується особливий трепет. Ми підіймаємося ліфтом та заходимо до мене додому. Данило, наче господар, відчиняє двері до ванної:
— Прийми теплий душ. Я зачекаю.
Не роздумуючи виконую його наказ. Стою під теплими струменями води й не можу повірити, що Данило знову тут, як і колись у моїй квартирі. Проте зараз все зовсім не так. Ми не разом, й взагалі не можу зрозуміти, що між нами. Витираюся і розумію, що мій одяг у спальні. Одягаю халат на оголене тіло й сподіваюся непомітно прослизнути до шафи. Виходжу з ванної та тихими кроками йду коридором. Данило з’являється на порозі кухні:
— Я зробив нам гарячого чаю. Зігріємося.
Я невпевнено киваю. Незвично бачити його тут таким домашнім. Спогади накочують хвилею та породжують іскри у тілі. Мій погляд зупиняється на його м’язистих руках.
— У тебе футболка мокра. Теж не завадило б повитиратися, — йду до спальні та витягую з шафи рушник. — Ось, візьми.
— Якщо бути чесним, то у мене мокра не тільки футболка, — не соромлячись, Данило знімає футболку та вішає її на спинку стільця.
Бере рушник з моїх рук і починає витиратися. Погляд ковзає його м’язистим тілом, яке нагадує фігуру грецького бога. Не очікувала, що він роздягнеться тут, на моїй кухні. Данило вішає рушник на плечі та підходить до мене. Ніжно бере мою руку та гріє у своїй долоні:
— Замерзала?
— Трохи, але вже тепліше. Піду одягнуся, — смикаюся, проте чоловік не відпускає. Кладе долоню на між живіт:
— Сподіваюся, малюку там тепло, — його дотик приємно обпікає. Дитина ворушиться, наче впізнала когось свого. У Данила округлюються очі, — це що щойно було?
— Дитина привіталася.
Чоловік заточує мене у ніжні обійми. Аромат парфумів лоскоче носа, теплі дотики пробуджують спогади.
— Це диво! Я дуже радий, що у нас буде дитина, — його долоня без дозволу проникає під халат та погладжує мій животик.
Пригадую, що під ним нічого немає і підтримую одяг. Данило цілує у щічку. Декілька коротких поцілунків дурманять розум. Не можу заборонити йому це робити. У мені борються дві частини: та, що досі кохає, і та, що пам’ятає зраду. Він шепоче на вушко:
— Скажи, хто у нас буде. Хлопчик чи дівчинка?
— Дівчинка, — піддаюся його шарму і зізнаюся.
Його смарагдові очі наповнюються радістю, а на вустах з’являється тепла посмішка. Його погляд падає на мої вуста. Він різко нахиляється і цілує мої губи. Від несподіванки непорушно застигаю. Моє тіло відгукується миттєво. Надто добре пам’ятає, якими солодкими можуть бути його дотики. Данило цілує обережно, м’яко, наче запитує дозвіл. Я надто слабка, щоб опиратися.