Розділ 27

Мене обпалює жаром. Невже Данило мені бреше? Ірина стверджує про справжність їхнього шлюбу, і Сергій поводиться так, наче це правда. Я заплуталася, і не знаю кому вірити. Чоловік нахиляється до мене та обережно відстібає пасок безпеки. Його пальці торкаються мого округлого живота. Мені стає ніяково, але, здається, Сергія зовсім не турбують його дотики. Він уважно вдивляється у моє обличчя:
— Соломіє, ти мені подобаєшся, — ошелешує зізнанням. — Дозволь мені бути поруч, — шепоче.
Його обличчя так близько, що я відчуваю тепло його подиху. Чоловік тягнеться до мене. М’які губи торкаються до моїх вуст. Мене наче вдаряє блискавкою і я поспішно відхиляюся. Сергій встигає зірвати секундний поцілунок. Поспішно виправдовуюся:
— Я не готова до стосунків. Сергію, ти хороший хлопець, але я вагітна. І вагітна від чоловіка твоєї сестри. Навряд чи тобі таке потрібне.
— Давай я сам вирішуватиму, що мені потрібно. Я не бачу проблеми у твоїй вагітності. Я знаю, що скоро ти народиш і тобі не завадить допомога. Проте, якщо причина в іншому, то я відступлю. Ти досі кохаєш Данила? — потрапляє в ціль.
Я стискаю губи й не можу зрозуміти, що зі мною не так. Чому я досі кохаю того, хто зрадив, втік, одружився з іншою та залишив без пояснень саму у найважчі хвилини життя. Біля мене гідний чоловік, проте я нічого не відчуваю до нього. Звісно не можу зізнатися у такому і хитаю головою:
— Ні, ми з Данилом розійшлися й у нас немає майбутнього. Просто зараз весь фокус моєї уваги на вагітності та дитині.
— Я не прошу тебе відповісти зараз. Просто подумай. Можливо підеш зі мною на побачення? Вечеря, яка ні до чого тебе не зобов’язує. Я знаю Данила. Він – ідеальний сім’янин. Підозрюю, що він тебе обманює. Мабуть, розповідає, що вони не живуть з Іриною як подружжя, сплять у різних кімнатах і планують розлучитися. Стандартна казочка одружених чоловіків.
Мені стає важко дихати й авто здається тісним. Сергій повторює слова Данила, все, крім фіктивного шлюбу. Не хочеться бути надто довірливою та вірити у все, що почую. Губи чоловіка зупиняються за сантиметр від моїх. У грудях чую глухий стукіт серця. В його очах краплинки пристрасті та надії. Я впевнено брешу:
— Моя відмова не пов’язана з Данилом. Я справді ще не готова до нових стосунків.
Чоловік відхиляється. Не тисне, не наполягає, а ставиться з розумінням.
— Я зачекаю. Просто знай, я поруч, тобі варто лише зателефонувати і я приїду.
— Дякую, Сергію. Я це ціную. Бувай!
Виходжу з авто та прямую до під'їзду. На собі відчуваю спекотний погляд чоловіка. Ховаюся за дверима і йду до ліфта. Ненавиджу себе за те, що серце все ще стискається при згадці про Данила. Заходжу до квартири та знімаю взуття. Ноги трішки припухли від спеки. Приймаю душ та лягаю на диван. Беру ноутбук й намагаюся зосередитися на проєкті, проте думки далеко від роботи. Дзвонить телефон, екран підсвічується знайомим іменем. бачу ім’я “Данило” і мене кидає в жар. Вагаюсь кілька секунд, а потім все ж відповідаю:
— Алло!
— Привіт, — його голос звучить тепло, лагідно. — Хотів сказати, що твоє авто обіцяли відремонтувати до завтра. Сьогодні не встигають.
— Добре, дякую! — відчуваю, як мій голос мимоволі стає холодним.
— Якщо раптом щось треба, то не соромся дзвонити. Я можу тебе підвезти, купити продукти, провести на огляд. Не перевантажуй себе, добре?
— Я впораюсь, — відказую сухо.
Не хочеться зближуватися з ним та знову впускати у своє життя. Боюся розбитого серця та остаточного розчарування у цьому чоловікові. Данило вдавано прокашлюється:
— Соломіє, ти мене уникаєш?
— Я просто зайнята, а у тебе є дружина, про яку варто дбати, — нагадую і своїми словами ріжу серце. Данило важко зітхає:
— Ти мені не віриш? Гадаєш мій шлюб справжній?
Я міцно стискаю телефон. У грудях пульсують злість, обурення, розчарування. Не стримуюся та виказую все, що так довго вертілося на язиці:
— Ірина запевняла, що ви справжнє подружжя. Щасливі, разом чекаєте дитину, будуєте будинок…
— Це не так! — голос Данила миттєво підвищується. Він не дозволяє мені договорити. — Я кохаю тебе. Я з тобою, хай і зараз це так не здається.
— А Ірина про це знає?
— Так, ми говорили про це. Прошу, повір мені.
Якась частинка мене бажає вірити, а інша кричить про обман. Я заплуталася. Занурюю пальці у волосся, наче це допоможе дізнатися правду. Хитаю головою та не стримую докорів, котрі летять з моїх вуст.
— Колись я тобі довіряла і залишилась одна, вагітна, з купою питань. Не хочу, щоб історія повторилася.
— Я ніколи не зникну. Навіть якщо весь світ буде проти, я стоятиму біля тебе. Зателефонуй, якщо щось буде потрібно, чи просто, якщо буде важко.
— Добре, — натискаю “завершити виклик” раніше, ніж він встигає додати ще щось.