Розділ 25

— Давно хотіла перевіритись на всі ризики, — Соломійка повертає мене до реальності з похмурих думок, ніби відчуваючи мою внутрішню боротьбу. — Можливо, навіть добре, що ти наполіг. Це правильно.
— Усе готово, — медсестра наклеює пластир і посміхається. — Ви були дуже сміливою.
Соломія киває. Підіймається на ноги та злегка похитується. Я підхоплюю її за лікоть.
— Тобі треба поїсти. Їдемо в ресторан.
— Ні, у мене зустріч з клієнтом через пів години. Перехоплю щось дорогою. Я маю їхати.
Злість обпікає груди. Не хочеться, щоб Соломійка напружувалася. Проте знаючи, яка вона вперта, її нічого не зупинить. Виходимо на вулицю:
— Я відвезу тебе куди потрібно, а потім уточню щодо твого авто. Кажи адресу.
Дівчина не заперечує. Сідає в авто та дістає з сумки булочки.
— Це з кафе? — кидаю погляд убік.
— Ага, — надкушує випічку. — Треба перекусити. На щось гаряче не має часу.
Тисну пальцями на кермо. Мені хочеться зупинитися тут і наполягати — ніяких зустрічей. Відвезти додому та розв'язувати її проблеми. Але вона не з тих, кого змусиш. Обережно уточнюю:
— Тобі справді треба працювати? Може, хоча б зустріч перенесеш?
Соломія повертає до мене обличчя. Її очі лагідні, але рішучі.
— У мене залишилось декілька проєктів, які треба завершити до пологів. Потім я випадатиму надовго, а цей важливий. Я готую дитячу кімнату, плюс з авто морока. Не можу дозволити собі слабкості.
Її голос м’який, але слова ріжуть, як лезо. Кожне з них нагадування, що вона все ще сама, без мене. Я мав би бути поруч, а не одружуватися з іншою та вирішувати проблеми з бізнесом. Декілька хвилин їдемо мовчки. Її руки лежать на животі, великий палець колише тоненьку серветку. Приїжджаємо на вказану адресу. Я не хочу зупинятись та не хочу прощатись. Замість того, щоб заглушити двигун, нахиляюсь ближче:
— Можеш зателефонувати, коли звільнишся? Я б хотів почути твій голос.
— Так, мені потрібно знати, коли я зможу забрати авто. Може даси адресу, де ти його залишив? Я зконтактую зі СТО і не турбуватиму тебе.
Своїми словами ріже душу. Говорить так, наче не бажає мати зі мною жодних справ. Хитаю головою:
— Я домовився про все. Не хвилюйся, поверну авто відремонтоване та на ходу.
Вона невпевнено киває. Її пальці ковзають по дверній ручці. Не стримуюсь і кладу долоню на її зап’ястя.
— Бережи себе.
Соломійка не відповідає. Виходить, зачиняє двері й іде, не озираючись. Я сиджу в авто з відчуттям, що залишив частинку себе там, з серцем жінки, яку не можу відпустити.

Соломія
Сиджу в затишному кафе з Юлею, моєю найкращою подругою. Через зайнятість, ми давно не бачились тож ця розмова, наче ковток свіжого повітря. З нею я ділюся всім і точно знаю, що вона підбере правильні слова та заспокоїть мене. Вчора я здавала аналізи на спадкову хворобу Артюховських і страшенно хвилююся. Розповідаю подрузі останні події, а вона щиро дивується:
— Данило такий турботливий. На УЗД з тобою ходить, аналізи здаєте, і за авто домовився. Він перетворився у мрію, а не чоловіка.
— Мрія, але не моя. Він одружений, — не стримую туги у голосі. Юля байдуже махає рукою:
— Фіктивно! Він же тобі пообіцяв розлучитися через рік.
— Всі чоловіки так кажуть. Я йому не вірю. Тим більше, що Ірина все заперечила. Навіть не знаю, як вчинити так, щоб було правильно.
У цей момент мій телефон вібрує. На екрані висвітлюється ім’я “Сергій сигналізація”. Не хочеться з ним говорити, але якщо не відповім, то він телефонуватиме знову. Принаймні так було вчора. Неохоче відповідаю.
— Привіт, красуне, — його голос, як завжди, трохи надто приємний. — Не заважаю?
— Трохи зайнята, сиджу у кафе з подругою, — сподіваюся, що ця деталь подіє на нього і він швидко завершить розмову.
— Клас. А де це ви так добре проводите час?
— Маленьке кафе біля парку. “Latte / Love”, — бовкаю перш ніж встигаю подумати.
— О, я неподалік, — Сергій чомусь радіє. — Тоді заскочу, привітаюсь.
— Не варто, — починаю, але лінія вже обірвана. — Сергій? Сергію?
Дзвінок закінчено і мене вже ніхто не чує. Юля зиркає на мене з підозрою.
— Що за Сергій? Тільки не кажи, що це брат Ірини?
— Він саме, — важко зітхаю. — Сказав, що неподалік і заїде до нас. Може підемо звідси?
Юля притуляється спиною до диванчика. Складає долоні на лікті й хитро посміхається:
— Я хочу з ним познайомитися. Він надто настирливий, тобі не здається? Може ти йому подобаєшся?
— Не сміши, — видавлюю з себе вдаваний сміх. — Я вагітна, навіщо йому вагітна дівчина?
— А чому і ні? Ти ж не завжди будеш вагітною.