Розділ 24

Приїжджаю додому, а у голові крутиться вимога Ірини. Вона хоче документального підтвердження про моє батьківство. Заварюю чай і не розумію, в яку мить я так вплутався. Ми домовлялися, що не втручатимемося в особисте життя одне одного, а зараз Ірина зізнається мені в коханні та вимагає вірності. Фіктивний шлюб перетворюється у справжній, а мені цього зовсім не потрібно. У мене є дівчина з якою я хочу щоранку прокидатися. Боюся Соломійка образиться на мене через тест та не погодиться його зробити. Вирішую піти на хитрість. Сідаю за стіл та беру телефон до рук. Натискаю на бажаний номер і чую гудки.
— Алло! — голос Соломійки обпікає теплом.
— Ти як? Добре доїхала?
— Так, не хвилюйся. Як Ірина?
— Залишилася в лікарні на ніч. Завтра обіцяють виписати додому, – звітую і не знаю як перейти до головного. Соломійка продовжує допит:
— Що з нею?
— Нічого серйозного. Стрес, хвилювання, все-таки смерть Арсена не минула безслідно, — не наважуюся озвучити справжню причину. Важко ковтаю та витягую з себе небажані слова. — Соломійко, я тобі не казав, але ти маєш знати. У моїй родині є одна спадкова хвороба. У мене та в Арсена її не було, але лікарі кажуть, що вона може бути у наших дітей. Ірина перевірилася, її син здоровий. Я б хотів, щоб ти здала аналізи й ми б точно знали, чи дитині нічого не загрожує.
Мене вбиває тиша по той бік. Почуваюся покидьком за таку брехню, але якщо скажу, що це тест ДНК, то Соломійка може заборонити мені бачитися з дитиною. Її голос тремтить:
— Що це за хвороба?
— Серцеві вади, — кажу впевнено і ненавиджу себе за брехню, — нічого складного, просто потрібно, щоб ти здала кров. Чим раніше виявимо, тим краще. Окремі ліки можна приймати вже, поки дитина ще не народилася. Причини для хвилювань нема, але краще впевнитися.
Чую її пришвидшене дихання. Не хочеться, щоб вона даремно хвилювалася, але, здається, це вже сталося. Її голос звучить насторожено.
— Добре. Що це за тест і де його можна здати?
— У приватній клініці. Я заїду завтра за тобою, — ложкою розмішую чай.
Тішуся, що є причина зустрітися з Соломійкою. Зараз кожна хвилина з нею на вагу золота. Вона цікавиться:
— Ти вже знаєш, що з моїм авто?
— Відвіз на СТО. Обіцяли до завтра відремонтувати. Якраз після клініки заберемо авто.
— Даниле, — Соломійка замовкає, ніби зважується на щось. Зрештою важко зітхає, — дякую тобі. Ти не зобов’язаний розв'язувати мої проблеми й…
— Все добре, — поспішно її перебиваю. — Мені подобається допомагати тобі. Ти й так стільки місяців була сама. Не знаю, чи ти зможеш мені вибачити.
Моє серце гучно калатає. Завмираю з піднятою ложкою догори та боюся поворухнутись. Хочеться почути, що у мене є шанс все повернути. Соломійка важко зітхає:
— І я не знаю. Цю образу не просто відпустити.
— Розумію. Я зроблю все, щоб повернути твою довіру.
Ми говоримо як давні знайомі, а не як закохана пара. У моєму серці зароджуються сумніви. Не знаю, чи вона досі мене кохає і ця невизначеність породжує тривогу.
Наступного дня їду за Соломійкою. Вона виходить з під’їзду у білій широкій сукні до колін. Мій погляд жадібно прилипає до її звабливих ніжок. Вона сідає на переднє сидіння та пристібає пасок:
— Привіт! Вибач, що змусила чекати. Через живіт ніяк не могла застібнути сандалі.
Почуваюся негідником, хоча, так і є. Через мене кохана жінка зазнає незручностей. Погляд падає донизу:
— Все добре? Застібнула? Я можу допомогти.
— Не потрібно. Впоралася.
Ми їдемо до клініки. Дорогою мило розмовляємо і я розумію, як скучив за нашими розмовами, дотиками, поцілунками. Приїжджаємо на місце та виходимо з авто. Заходимо до клініки й на рецепції впевнено кажу своє прізвище. Персонал знає про мою делікатну ситуацію та який саме потрібно взяти аналіз. Ми проходимо до кабінету.
Соломійка сідає на стілець, простягає руку на стіл. Безстрашна, спокійна, войовнича. Її вени тонкі, а на них сліди від голки. Мені хочеться її підтримати й натягнуто посміхаюся:
— Не хвилюйся, це не дуже боляче.
— О, за період вагітності я вже стільки разів здавала кров, що тепер для мене це буденність.
Всередині мене все стискається. Кожна секунда цієї сцени — це мука. Почуваюся маріонеткою, яка, щоб догодити Ірині, піддає кохану жінку тортурам. Хочеться схопити її за лікоть та вивести звідси.
— Трішки поколить, — медсестра обробляє шкіру антисептиком.
Бере кров, а я відвертаюся до вікна. Хочеться провалитися крізь підлогу. Соломійка здає кров, бо я збрехав про генетичну хворобу, щоб отримати біоматеріал для ДНК-тесту. Це єдиний вихід, щоб довести Ірині, що ця дитина моя і мати право бути батьком. При цьому я не втрачу бізнес та кохану жінку, а отже, роблю все правильно.