Розділ 22

Характерний звук свідчить про проведення оплати. В гаманець ховаю свою картку, яка зараз не знадобилася. Сором’язливо опускаю голову:
— Дякую!
Данило відкриває двері й тримає їх для мене. Я виходжу першою, стискаючи сумку, в яку безладно закинула результати. Сьогоднішній звук серцебиття досі лунає в мені, наче відлуння. Зупиняємося на вулиці перед клінікою і Данило знову бере мою долоню:
— Дякую, що дозволила бути присутнім, — його голос тихий, він майже шепоче. — Це багато значить для мене.
— Це ж і твоя дитина, і… — слова затягає у горло, але зрештою наважуюся озвучити, — я рада, що ти був поряд.
Між нами нависає тепла тиша. Не напружена, а затишна. Я не хочу розходитися й він, здається, теж. В його очах горить вогник надії:
— Може поїмо десь разом? Просто обід. Поговоримо, як дорослі люди, без скандалів і минулого. Потім я підвезу тебе додому. Даш мені ключі від свого авто, я подбаю, щоб його відремонтували. До речі, де ти його залишила?
— На Об’їзній.
Відчуваю, що хочу бути з Данилом. Вперше за довгий час мене не душить образа у грудях і я можу спокійно дивитися на нього. Довіра поступово повертається. Я киваю і в ту мить дзвонить його телефон. Чоловік відпускає мою руку та дістає мобільний з кишені. Дивиться на екран та кривиться:
— Сергій, — натискає на телефон та підносить мобільний до вуха, — алло!
Через гул автомобілів я не чую відповіді, тільки бачу, як обличчя Данила темніє. Очі різко стискаються, а щелепа напружується. Його голос стає різким:
— Де вона зараз? — через декілька секунд чоловік озвучує рішення, — їду!
Він завершує дзвінок, а я напружуюсь. Мене пронизує холодний струм. Не уявляю, що такого сказав Сергій, що Данило скасовує наш обід. Він ховає телефон до кишені та винувато дивиться на мене:
— Ірина в лікарні. Їй стало зле. Загроза передчасних пологів і я мушу їхати до неї. Давай я викличу тобі таксі.
— Не треба турбуватися, додому доберуся сама, — не роздумучи приймаю рішення. Данило щось натискає на екрані телефону:
— Пізно, я вже замовив і оплатив таксі. Давай ключі від свого авто. Я викличу евакуатор.
— Данило, зупинись, — застережливо виставляю долоню. — У тебе хвора дружина. Я сама подбаю про себе і про своє авто.
— Тобі не потрібно робити все самій, — він бере мене за руку, а я надто слабка, щоб заперечувати. Знайоме тепло прокочується тілом, викликаючи млість у серці. — Дозволь піклуватися про тебе. На жаль, наш обід доведеться перенести, але авто я відремонтую.
— Я не хочу перекладати свої проблеми на твої плечі.
— Ти не перекладаєш, а навпаки, мені так буде легше. Я хвилюватимуся за тебе. Не варто тобі бігати по СТО, а краще відпочинь вдома, — його голос впевнений, переконливий і я здаюся. Витягую зі сумочки ключі та простягаю Данилу. До нас приїжджає таксі. Чоловік нахабно цілує мене у щічку:
— Їдь, а я до лікарні, — відчиняє двері авто і я сідаю у таксі.
Важко дихаю та прикушую губу. Намагаюся заспокоїтися. Таксі везе мене знайомими вулицями, але я не бачу нічого. Все наче в тумані, розмите та нечітке. Підіймаюся у квартиру та одразу лягаю на диван. Живіт тягне після пережитої емоційної бурі, а всередині відчуваю спустошення.