Розділ 21

Його долоні сповзають нижче, майже торкаються моїх стегон. Він дозволяє собі зайве, а я заклякла і не можу поворухнутися. Мій бойовий настрій зникає, як тільки він торкається до мене. Нахиляється нижче та обпалює подихом щоку. Хоче щось сказати, але телефон Данила озивається мелодією у кишені штанів і змінює цей намір. Мелодія ріже тишу. Він неохоче відхиляється та витягує мобільний. Дивиться на кран і невдоволено кривиться. Вагається декілька секунд, але, зрештою, відповідає. Хоч телефон не на гучномовцю, проте я чую жіночий голос:
— Даниле, ти де? — одразу впізнаю Ірину.
Я суплюся. Він забороняє мені спілкуватися з Сергієм, а сам зовсім не вільна птаха. Дивлюся з докором на чоловіка.
— А що, щось сталося? — Данило говорить сталевим голосом та уникає відповіді.
— Ти з нею? — доноситься до мене та обливає жаром, наче мене викрили в злочині, якого я не скоювала.
— Ти щось хотіла? — Данило вперто не відповідає на запитання. Я ставлю долоні на лікті й дивлюся на нього з докором.
— Мені погано. Ти можеш зараз приїхати?
— Ні, — Данило навіть не роздумує, одразу приймає рішення. — Якщо щось серйозне, то викличи швидку.
Мене вражає його холодність у голосі. Він говорить тихо, без теплоти, тільки сталева витримка. Його очі зустрічають мої. Ірина продовжує тремтячим голосом:
— То ти з нею?
Данило на мить заплющує очі. Мені важливо, що він скаже. Якщо змовчить, то це буде кінець. Я не збираюся потай ходити з ним кабінетами УЗД. Чоловік зітхає.
— Так, я зі Соломією. Ми на УЗД і я зараз не приїду, — по той бік зависає тиша. Гнітюча, тривожна, така, що залишає безмежний простір для фантазії. — Ірино, поговоримо пізніше. Зараз ми маємо заходити до кабінету.
Він завершує виклик і повільно опускає телефон у кишеню. Не дивиться на мене. Просто стоїть, важко дихаючи. Данило відверто сказав, що зі мною, а, отже, вона знає, хто батько моєї дитини. Хай там як, але це тішить. Я винувато кусаю губи:
— Що з Іриною? Вона захворіла?
— Ти все чула? — підіймає на мене погляд. Не бачу сенсу приховувати очевидного та киваю. Чоловік ховає телефон до кишені:
— Не думаю, що у неї щось серйозне. Гадаю, це для привернення уваги. Невипадково вона зателефонувала одразу, як ми поговорили зі Сергієм. Мабуть, він їй все розповів.
— Якщо ваш шлюб фіктивний, то чому Ірина не хоче, щоб ми бачилися?
— Вона боїться, що я її покину. Проте я не можу порушити обіцянку та розлучитися з нею раніше обумовленого терміну, — він бере мене за руку, — ходімо, а то ще справді спізнимося.
Тримаючись за руки, заходимо всередину. Я не забираю своєї долоні, все здається таким природним і правильним. Підходимо до рецепції. Нас проводжають до кабінету. Кімната зустрічає напівтемрявою з великим екраном на стіні. Медсестра приязно всміхається вказує рукою на канапу:
— Соломія Степанівна лягає тут, а тато може сісти поруч на стілець.
Я завмираю. Не звично, що моя дитина має тата. Кидаю на Данила короткий погляд. Він нічого не питає, лише робить крок уперед та слухняно займає місце на стільці. Я лягаю на канапку і підкочую футболку. Лікарка розміщується поруч. Холодний гель ллється на живіт і я здригаюся. Данило випромінює напруження. Сидить на стільці, схилившись трохи вперед, наче не хоче пропустити жодного звуку. Лікарка водить датчиком.
— Ось, дивіться. Це голівка. Ручки. Серденько. Все добре.
Я тамую подих. У грудях підіймається грудка тепла. Погляд ковзає до Данила. Його обличчя зосереджене та трохи напружене, але очі блищать. Він ніжно бере мене за руку:
— Це наша дитина!
— Так, я знаю, — ледь чутно відповідаю.
У його пальцях легке тремтіння. У кабінеті лунає стук серця дитяти. Ця мить зближує нас і Данило не здається гостем. Він тут, зі мною і з нашою дитиною. Лікарка продовжує водити датчиком по животі:
— Все в межах норми. Гарне серцебиття та положення. Ви вже знаєте стать дитини?
— Так, я знаю, а для Данила нехай це буде сюрпризом, — вигадую своєрідне покарання чоловіку.
Він грайливо погладжує мою руку:
— Хочеш, щоб я дізнався аж під час пологів?
— Не обов’язково, можна і раніше.
— Добре, скажеш мені, коли вважатимеш за потрібне, — Данило переплітає наші пальці.
У цей момент здається, що між нами не було розлуки, у нього немає вагітної дружини та зобов’язань. Є тільки ми й наша дитина. Після обстеження витираю живіт серветками. Данило допомагає мені підвестися. Йдемо до рецепції та забираємо результати у конверті. Я простягаю картку, щоб розплатитися, але Данило мене випереджає.
— Дозволь мені. Це найменше, що я можу для тебе зробити.