Розділ 19

Сідаю на диван та намагаюся здаватися суворою:
— Даниле, ми ж домовлялися.
— Знаю, я ні нащо не натякаю, просто зізнався. Які плани на завтра?
— Зранку працюватиму, а після обіду їду на УЗД.
— На УЗД? — Данило перепитує. Він помітно пожвавлюється, — тобто ти побачиш нашу дитину на екрані?
— Так, кладу ноги на диван та вмощуюся зручніше.
— Я хочу з тобою, можна?
Стискаю телефон сильніше. Це мені зовсім не подобається, проте жалісливі нотки у його голосі розтоплюють серце. Я невпевнено бурмочу:
— Ну, якщо ти знайдеш час…
— Кажи де і коли.
— Я напишу тобі смскою. Якщо вийде, то приїжджай одразу в клініку, — не знаю навіщо погоджуюся. Насправді хочеться відчути його підтримку, зрозуміти, що я не сама і мені є на кого покластися. Данило продовжує говорити грайливим голосом:
— Соломійко, ти знаєш, хто у нас народиться?
— Так.
— Скажеш мені?
Одразу згадую про сина Ірини й мій настрій падає.
— Завтра сам про все дізнаєшся. Добраніч!
Завершую розмову та стискаю губи. Якщо я вирішила знову впустити у своє життя Данила, то доведеться змиритися з тим, що у нього є дружина та ще ненароджений син. Сподіваюся вони у нього справді фіктивні.
Наступного дня їду на об’єкт. Роблю відповідні заміри та прямую до лікарні. У приміській зоні чую стук і авто сповільнюється. Скеровую його до узбіччя та гальмую. Двигун глохне. Пробую його завести, проте марно.
— Чудово! Мені ще цього не вистачало.
Я абсолютно нічого не знаю про авто. Вмію лише їздити. Мабуть, потрібно викликати евакуатор, хоча, може то щось незначне. Мій телефон озивається знайомою мелодією. На екрані висвітлюється ім’я “Сергій сигналізація”. Я неохоче відповідаю:
— Алло!
— Привіт, красуне! Що робиш? — його голос звучить легко, грайливо.
— Не повіриш. Сиджу в авто на дорозі. Воно не заводиться і я не уявляю, що робити. Може підкажеш?
— А ти де? — цікавиться так, наче щось змінить.
— На Об’їзній. У цьому районі знаходиться клініка, в якій я обстежуюся. Якраз їхала на УЗД.
— О, це недалеко від мене. Чекай, буду через десять хвилин.
Це зовсім не те, що я сподівалася почути. Навіть не припускала, що він забажає приїхати. Я просто хотіла розв'язати технічну проблему, а не влаштовувати особисту зустріч. Від його слів стає незатишно.
— Що? — мене охоплює паніка. — ні, не хочу тебе турбувати. Ти щось хотів?
— Так, я хотів запросити тебе на вечерю.
Напружуюся. Не розумію навіщо йому вечеряти зі мною. Погляд ковзає по дзеркалу заднього виду, я ніби шукаю порятунку. Тягнуся до пляшки з водою, роблю ковток, затягую час, перш ніж відповісти:
— Знову потрібна консультація?
— Ні, потрібна гарна компанія.
Я закручую пляшку з водою і не можу зрозуміти в яку мить я стала для нього гарною компанією.
— Ну, сьогодні навряд. У мене зламалося авто, і я не уявляю як маю дістатися до клініки.
— Я тебе відвезу.
Його слова звучать, як остаточний вирок, без альтернатив. Я стискаю руки. Нігті впиваються в шкіру долоні й здається гірше бути вже не може. Хитаю головою:
— Не варто. У клініці мене чекає батько дитини. Він захотів теж піти на УЗД.
— Он як? — дивується. — Я думав, ви не спілкуєтеся.
— Так і було, але він нещодавно з’явився і виявив бажання брати участь у житті дитини.
— То ви не разом? — Сергій помітно пожвавлюється.
— Ні, просто спілкуватимемося через дитину.
— Я можу тебе відвезти до клініки. Зараз приїду і вирішимо, що робити. Може зможу відремонтувати авто.
Сергій закінчує розмову, а я не встигаю нічого заперечити. Може це і на краще. Він же все одно десь неподалік. Гляне авто, може там щось незначне. Затиснувши телефон у руці, наче на голках, сиджу в авто. Екран давно погас, але пальці не відпускають, ніби це єдине, за що ще можна вчепитися. Погляд ковзає по годиннику. До мого запису на УЗД залишається трохи більш як двадцять хвилин. Точно спізнюся. Моє серце швидко б’ється, але не через спізнення, а через ситуацію.
До узбіччя під'їжджає темно-сірий позашляховик. Я відразу впізнаю авто Сергія. Він виходить із машини впевненим, навіть трохи показним рухом. Одягнений неформально: чорні джинси, світла футболка, на зап’ясті дорогий годинник. Я виходжу з авто. Його обличчя миттю розпливається у приязній посмішці:
— Привіт! Ну що, твоя ластівка здалась?
Я намагаюся зобразити усмішку, хоч насправді хочеться зникнути.
— Вона образилась на мене. Вирішила, що я не заслуговую дістатись на УЗД.
— Не хвилюйся, зараз усе подивимось, — з виглядом професіонала, одразу нахиляється до капота. — Відчини, будь ласка.
Я натискаю важіль. Сергій відкидає кришку, і наче знавець, зазирає всередину. Його руки обережно щось натискають, ворушать, але за хвилину він зітхає.
— Тут потрібен фахівець. Швидше за все, щось з електронікою.
— Значить, евакуатор? — уточнюю.
— Значить, поки що моя машина. Я тебе підвезу і допоможу організувати ремонт. Поїхали?