Розділ 18

Данило винувато ховає погляд:
— Майже. Ірина намагалася мене поцілувати, проте до цього не дійшло. Я розповів їй про тебе. Їй відомі мої наміри.
— І які у тебе наміри? — ледь стримую сльози.
Вагітність зробила мене вразливою і мені важко стримувати емоції. Надто боляче знати, що Данило ледь не цілується зі своєю фіктивною дружиною. Розум підказує, що ніяка вона не фіктивна, а серце вмовляє вірити у дива. Він переплітає наші пальці:
— Я хочу бути з тобою. Бути присутнім на пологах, допомагати тобі з дитиною та брати активну участь у твоєму житті. Я куплю для нас дім. З просторим подвір’ям, газоном, та гойдалкою під деревом. На вихідних готуватимемо шашлики та овочі на мангалі. Коли звільнюся від спадку брата, розлучуся, стану вільним від зобов’язань, то одружуся з тобою. Наша дитина житиме у повній сім’ї.
Не витримую і сльози котяться щоками. Наче побувавши у мене в голові, Данило озвучує мої мрії. А найгірше те, що я боюся, якщо цього всього не буде. Не наважуюся забрати долоню з його руки.
— Після твоїх вчинків, я не можу тобі довіряти.
— Знаю, — тягнеться до мене рукою та витирає сльози зі щік. — Я зроблю все, щоб завоювати твою довіру.
Його вуста ледь торкаються мого обличчя і я різко відхиляюся:
— Не варто, Даниле! — висмикую свою долоню. — Поки ти одружений між нами не може бути цих дотиків та поцілунків і байдуже, чи твій шлюб фіктивний. Так буде доти, поки я не побачу документ про розлучення.
— Добре, — неохоче погоджується. — Але обіцяй, що не буде ніяких Сергіїв у твоєму житті. Ти моя, і ніхто цього не змінить.
— Ти не маєш права у мене щось вимагати.
— Я прошу, — хапає мою руку та цілує пальці.
Його губи, наче хмільний напій, дурманять розум. Не впевнена, що зможу довго стримуватися. Ще трохи й сама накинуся на нього з поцілунками. Він здається рідним, своїм, коханим та забороненим. Я ледь всміхаюся:
— Це побажання стосується виключно Сергія? З Дмитром чи Вадимом я можу зустрічатися?
— Який ще Дмитро? — в його очах спалахують ревнощі. — Жодних чоловіків, а у мене жодних жінок.
— Надто гучна вимога, — не вірю у його слова. — Даниле, ми не можемо бути разом, поки ти живеш в одній квартирі з іншою жінкою. Я не збираюся згорати від ревнощів, поки ти з нею. Думати, а чи не поцілувала тебе Ірина сьогодні, чи не засинала вона у твоїх обіймах.
— Я прошу зачекати тебе рік. Всього лиш рік і ми завжди будемо разом.
Опускаю голову. Я не хочу зустрічатися з іншими чоловіками, поки у моєму серці горить кохання до Данила. Це буде не чесно щодо самої себе та іншого чоловіка. Проте не збираюся зізнаватися йому у такому й озвучую дещо інше:
— Багато чого може статися за рік. Живімо сьогоднішнім, а сьогодні ти не мій. Моє рішення не змінилося, між нами нічого не може бути, поки ти одружений, і не важливо чи це шлюб фіктивний.
У його смарагдових очах гасне вогник надії:
— Нехай, але я допомагатиму тобі з дитиною.
— Добре, поки ти лише батько моєї дитини.
— Ти скажеш, хто у нас народиться: хлопчик чи дівчинка? — в очікуванні відповіді, здається він навіть не дихає. Я кладу долоню на живіт, і точно знаю, хто у нас народиться, але не поспішаю розповідати йому.
— Кого ти хочеш?
— Мабуть, дівчинку. Хоча і хлопчик буде добре. Просто в Ірини хлопчик і… — він поспішно замовкає. Мабуть, зрозумів, що сказав щось не те.
Я підводжуся на ноги. Мені боляче чути про Ірину і її дитину. Досі сумніваюся, що це маля Арсена, а не Данила. Дивлюся на годинник:
— Мені потрібно їхати в офіс. Дякую за круасан, але тобі вже час.
— Я можу тебе підвезти, — здається Данило вигадує причину, щоб побути довше зі мною. Я хитаю головою:
— Не потрібно, я доберуся на власному авто.
Чоловік неохоче підводиться. Повільно йде до дверей, наче навмисно відтягує неминучу мить. Різко розвертається у коридорі:
— Якщо тобі щось потрібно, то одразу кажи.
Я невпевнено киваю. Данило нахиляється і тягнеться до моєї щоки. Змушую себе відхилитися. Знаю, як діють на мене його дотики. Боюся не стриматися і невинний поцілунок у щічку переросте у дещо більше. Поспішно виставляю долоню:
— Не треба. Ми ж домовлялися, що ти тільки батько моєї дитини.
— Я пам’ятаю. Невже не можна поцілувати тебе у щічку, як матір моєї дитини? Просто дружній поцілунок, — він робить різкий рух і ковзає губами моєю щокою. Я навіть не встигаю відреагувати. Чоловік випрямляється:
— Гарного тобі дня, Соломійко!
Він зникає за дверима, а стою, наче вкопана. Прибита ефектом його поцілунку, мрійливо посміхаюся. Хочеться, щоб всі його слова та гучні обіцянки були правдою, але я не поспішаю йому вірити. День минає у думках про Данила. Його невинний поцілунок у щічку гріє серце. Ввечері він мені телефонує. Я не роздумуючи відповідаю на дзвінок.
— Як минув день? — від голосу чоловіка віє теплом.
— Добре, а твій?
— Нормально. Мені тебе не вистачає, — його слова обпалюють тіло.