Розділ 17

На його обличчі злісно виграють жовна. Це явно не те, що він хотів почути. Не питаючи дозволу, Данило відкриває шафку, бере чашку та робить собі чай.
— Я ще планував поснідати з тобою. Спеціально для цього приніс круасани та тістечка з пекарні.
Він викладає випічку на тарілку й апетитний аромат лоскоче носа. Дитя штовхається у животі, наче йому не терпиться спробувати круасан. Це все здається природним і неправильним водночас. Я не маю права показати свою слабкість. Складаю руки на лікті:
— Ірина не буде проти нашого сніданку? У тебе є дружина з якою варто снідати.
— Фіктивна дружина, — уточнює та сідає за стіл. — Вчора я говорив з нею. Вона не наважилася розповісти тобі правду. Боялася, що юристи можуть про все дізнатися і не бачити їй грошенят Арсена.
Я хмикаю. Це все звучить настільки неправдоподібно, що я впевнена — він бреше. Хочеться розвернутися та піти геть, залишити його снідати наодинці, проте аромат круасанів не дозволяє цього зробити. Дивлюся на випічку голодним поглядом, а у животі зароджується вихор. Данило вказує рукою на стілець:
— Сідай. Не турбуйся про Ірину. Вона знає, що я тебе не залишу і допомагатиму з дитиною.
— І як вона це сприйняла? — сідаю за стіл та тягнуся за круасаном.
— Добре. Наша домовленість в силі, ми розлучимося через рік після народження дитини. Краще скажи, ти була вчора з Сергієм?
Мене наче опускають у крижану воду. Данило дивиться уважно, із зіщуленими очима, наче підозрює у важкому злочині. Дуже цікаво звідки він про це дізнався і взагалі чому він цікавиться таким. Не бачу сенсу приховувати це та киваю:
— Ми зустрічалися в кафе.
— Це було побачення? — у голосі Данила відчуваються тривога та дратівливість.
— Це має якесь значення для тебе? — нарешті кусаю круасан та відчуваю м’яке тісто з вишневим джемом у роті.
— Має, — забувши про круасани, чоловік кладе руки на стіл. — Він брат Ірини і точно не той, хто тобі потрібен.
— А хто мені потрібен, ти? — чую гіркоту у своєму голосі. — Одружений чоловік, який спить у ліжку поруч з іншою? Чи, може, той, хто зникає й повертається з крафтовими круасанами та київським тортом?
Данило різко підводиться на ноги. Підходить до мене та присідає на коліна. Бере мою долоню. Від несподіванки я відпускаю круасан з іншої руки й він падає на стіл. Завмираю і не рухаюся. Топлюся у зелені очей, які нагадують свіжу траву. Він важко видихає:
— Я ревную. Знаю, не маю права, але ревную. Думка, що хтось інший може торкатись тебе розриває душу та вбиває.
Його слова обпікають. Тепло рук породжує легкий лоскіт на шкірі, а близькість чоловіка дурманить розум. Його вуста надто близько. Варто легше трішки потягнутися і вони опиняться на моїх губах. Хитає головою. Не про те я думаю, зовсім не про те. Навіть після всіх страждань мої почуття до Данила нікуди не зникли. Сама не усвідомлюю в яку мить тихо шепочу у відповідь:
— А мені боляче, коли хтось інший спить у твоєму ліжку.
— Я сплю сам, — впевнено говорить. — Ти дарма себе накручуєш.
Його рука підіймається до мого обличчя. Пальці обережно торкаються щоки.
— Соломійко, я не можу забути тебе і не хочу. Пробач мені. Я не знаю, що маю зробити, щоб спокутувати провину.
Він нахиляється ближче. Серце калатає в скронях, у грудях, у животі. Його губи поруч і лише подих між нами. Данило, наче відчуває моє бажання, тягнеться за поцілунком. Встигаю повернути голову вбік.
— Я теж не знаю, що ти маєш зробити, щоб зникла образа, котра засіла у моїх грудях. Для початку будь чесним, — вириваю руку з його долоні. Він сідає поруч на стілець:
— Я чесний. Прийшов до тебе сьогодні, щоб сказати — ти не сама. Тобі не потрібно шукати чоловіка, зустрічатися з Сергієм чи ще з кимось тільки тому, що ти боїшся залишитися сама. Я твій. Нехай неофіційно, але моє серце належить тобі.
— Я не шукаю чоловіка і вже ніколи не буду сама. Я з дитиною, а Сергій… — замовкаю і не можу підібрати правильних слів. — Він… ми просто повечеряли разом. Йому потрібна була консультація дизайнера. Це робоча зустріч і не більше.
— Ви цілувалися? — ошелешує питанням.
В його очах біль, у голосі напруження. Хочеться вірити, що я справді йому не байдужа і колись він мене хоч трохи кохав. Прикушую губу й не поспішаю відповідати.
— А ти цілувався з Іриною?
Між нами зависає тиша. Я бачу відповідь у його очах і серце пронизує біль. Зараз мені важливо почути правду і зрозуміти, чи можна йому знову довіряти.