Розділ 13

Важко ковтаю туге плетиво, що обплело груди. Пригадую брата Ірини й не розумію чого він телефонує та звідки у нього мій номер. Насторожуюся, додаю суворих нот у голосі:
— Слухаю.
— Ти ж пам’ятаєш, я займаюсь системами безпеки? У мене виникло прохання. Некомерційне, а швидша фахова консультація. Ми можемо зустрітися? Я покажу тобі проєкт будинку. Один наш клієнт хоче інтегрувати сигналізацію в новий приватний об’єкт, і просив, щоб дизайн інтер’єру був максимально адаптований до технічних деталей. Хочу, щоб ти глянула.
Я трохи напружуюсь. Не розумію навіщо йому моя консультація. Обережно уточнюю:
— І що ти хочеш?
— Десять-двадцять хвилин твоєї уваги. Я можу показати креслення, а ти скажеш, чи взагалі така інтеграція реальна. Не треба нічого робити, просто погляд досвідченого дизайнера.
Це все якось дивно. Не стримую запитання, котре крутиться на язиці:
— Ірина знає про твій дзвінок?
— До чого тут Ірина? — відчувається здивування у голосі Сергія. Я невпевнено нямлю:
— Я більше не працюю у них. Можливо вона порадить тобі іншого дизайнера.
— О, а чого так?
— Їй не підійшли мої пропозиції, — брешу і закушую губу. Не казати ж правду, що вагітна від Данила. Він цокає язиком:
— Ірині важко догодити, але мені сподобалися твої ескізи. То як, зустрінемося ввечері? Обіцяю пригостити вечерею.
Мені зовсім не хочеться кудись йти сьогодні, проте мені не зручно відмовляти. До того ж можливо це запрошення лише привід, а Сергію потрібно щось інше. Цікавість перемагає і я неохоче погоджуюся:
— Це необов’язково. Добре, де і коли?
— Сьогодні зможеш? Після вісімнадцятої. У кав’ярні “Смуга”, біля парку. Там тихо, є столики з лампами й зручно буде глянути на документи.
Згадка про документи заспокоює. Значить, Сергій і справді запрошує для робочої розмови. Зупиняюся перед світлофором:
— Добре, але без сюрпризів і максимум пів години.
— Обіцяю, жодних сюрпризів. Хоча, — у його голосі з’являються грайливі нотки, — якщо кава буде смачна, можеш залишитись довше.
Він завершує виклик, а я невідомо чого усміхаюся. Зрештою, мені не завадить трохи розвіятись. Кав’ярня “Смуга” зустрічає приємним ароматом ванілі, дерев’яними столами й м’якими стільцями. Біля вікна бачу Сергія. У білій сорочці, з підкоченими рукавами, сидить розслаблено, ніби ця зустріч не ділова, а домашня.
— Привіт, — підходжу до столика.
— А от і ти, — на його вустах з’являється посмішка. — Боявся, що не приїдеш.
Я усміхаюсь у відповідь. Втома тисне на плечі, але щось у цій атмосфері заспокоює. Сідаю навпроти чоловіка. Він підсуває теку:
— Ось креслення, але, зізнаюсь, я тебе сюди покликав не лише заради них.
— А заради чого? — напружуюся.
— Заради гарної компанії. Мені сподобалося з тобою спілкуватися.
До нас підходить офіціант та подає меню. Я навіть його не відкриваю:
— Гранатовий сік, будь ласка.
Сергій чимось невдоволений, але мовчить. Офіціант йде, й чоловік переплітає свої пальці:
— Ми домовлялися, що я пригощу тебе вечерею. Я звик виконувати обіцянки, тому відкривай меню. Дитині потрібно їсти.
— Ти завжди такий уважний?
— Ні, тільки з тими, кого хочеться бачити частіше.
Мене наче занурюють у кип’ячу воду. Намагаюся зрозуміти його наміри. Це легкий флірт чи проста розмова? Я вагітна й у такому стані ніяк не можу зацікавити чоловіка. Кому потрібна вагітна жінка? На мить прикушую губу і нагадую:
— Сергію, ти брат Ірини.
— Я знаю, і що? Я не можу повечеряти з дівчиною, котра мені подобається? Ірина доросла, я теж, у нас різні життя.
Паніка вирує у грудях. Він сказав подобається? Недовірливо зіщулюю очі:
— Я вагітна, – нагадую.
— Знаю, тому й пропоную обрати щось з меню. Це просто вечеря. Без зобов'язань чи гучних обіцянок.
Серце робить легкий кульбіт. Не через слова, а через голос, грайливий тон, уважний погляд. Здаюся і замовляю салат. Поки несуть замовляння відкриваю теку та дивлюся у креслення. Даю певні поради. Нам приносять замовлення і Сергій ховає документи. Наша розмова вже не стосується роботи. З Сергієм легко та спокійно. Він відволікає від тужливих думок та наче ненароком торкається моєї руки, коли тягнеться за серветкою. Мимоволі згадую Данила. Його голос, руки, зізнання і гучні обіцянки, яким я більше не вірю. Навпроти сидить чоловік, який нічого не обіцяє. Наші тарілки порожні, але ми продовжуємо говорити. Сергій переходить на надто особисте:
— Що сталося з батьком дитини?