Розділ 12

Я не відходжу. Із завмиранням серця очікую, що буде далі. Між нами декілька сантиметрів. Пульс гупає у скронях. Його тепло, аромат, гнів і бажання змішалося в один флакон. Я надто слабка, щоб опиратися, і надто скучила за ним. Наче бар'єрний щит, виставляю долоню:
— Не наближайся. Між нами нічого не може бути.
— Між нами вже є. Я кохаю тебе і не минуло й дня, щоб я не шкодував про скоєне. Я не збираюся більше жити без тебе, — своїми словами кидає мене у киплячу лаву.
Він робить ще пів кроку. Його пальці торкаються мого ліктя. Шкіра спалахує і я не рухаюся. Губи стискаються. Моє тіло все пам’ятає, бажає цих дотиків, але розум все ще чинить опір. Його пальці опускаються на спину. Відчуваю, як мої коліна злегка згинаються. Заплющую очі й, щоб не впасти, хапаюся за його плечі. Він нахиляється та шепоче на вушко:
— Я думаю про тебе кожну ніч, — його голос огортає, як теплий плед у перший сніг. — Хочеться, щоб ми стали родиною.
Він злегка притискає мене до себе. Я не відступаю. Всупереч здоровому глузду стою, наче вкопана. Його губи торкаються моїх. Обережно, ледь відчутно, наче питають дозволу. Моє тіло давно зрадило розум. Я себе не контролюю і поцілунок стає глибшим. Гарячішим. Пристраснішим. Я відповідаю. З голоду. З ностальгією. З кохання, на яке не маю права.
Його долоні ковзають по моїй спині, затримуються на стегнах. Він тримає мене, ніби боїться, що я зникну, а я, ніби боюся, що зламаюсь, якщо не зникне він. Інтуїтивно хапаю його за футболку. Стискаю пальцями, притискаю ближче. Його подих збивається. Ніжно хапає мене за руку, наші пальці переплітають. Відчуваю обручку на його пальці й це миттю протвережує. Відштовхую чоловіка та роблю крок назад. Торкаюся до розпашілих губ й намагаюся зібрати думки докупи:
— Ти одружений і поки ситуація не зміниться, то не маєш право торкатися до мене.
Він мовчить, важко дихає, в його очах шок і біль.
— Прикро визнавати, але через почуття провини, я втратив найцінніше, що у мене було, втратив тебе. Прошу, нехай ти не хочеш бути зі мною, але не забирай у мене дитину. Дозволь дбати про неї та бути поруч.
Дивиться на мене щенячими очима і моя злість тане. Я не маю право забороняти йому бачитися з дитиною. Опускаю руку та киваю:
— Добре, але до пологів нам не варто спілкуватися.
Він робить крок до мене, але я застережливо підіймаю долоню:
— Не наближайся. Гадаю ми все обговорили. До речі, я більше не працюю у вашому домі. Ірина мене звільнила, але хоче виплати компенсації за оранжерею. Не хвилюйся, я все поверну, — згадую про значну суму та невпевнено додаю, — пізніше.
Мабуть, доведеться продати авто. Данило на мить стискає губи:
— Не потрібно нічого повертати. Я поговорю з Іриною, ніхто у тебе не вимагатиме грошей. Ти — мати моєї дитини і я допомагатиму фінансово. Сподіваюся, коли я розлучуся, ти пробачиш та знову впустиш мене до свого серця. Це не кінець, Соломійко. Я доведу тобі, що можу стати тим, кого ти варта.
Він іде, залишаючи мене у тиші, з тремтінням в пальцях і зі смаком його поцілунку, який ще обпікає губи. Наступного дня ні на чому не можу зосередитись. Думки скачуть, як пульс після вчорашньої зустрічі з Данилом. Телефонують з роботи. Одразу відповідаю і готуюся до прочуханки через втрату проєкт Артюхових. Впізнаю голос нашого координатора:
— Привіт, Соломіє! У нас з’явився новий проєкт, приватний будинок на двісті п’ятдесят квадратів з сауною та басейном. Замовник бажає, щоб ти у нього працювала, отримав від когось схвальні рекомендації.
Я стискаю губи та радію. Перед пологами мені не завадить новий проєкт, де можна добре заробити. Беру ручку та готуюся записувати.
— Де знаходить будинок?
— Район Каштанових алей. Проєкт індивідуальний, без чітко визначених термінів. Отримаєш повну технічну інформацію та аванс після погодження. Я все надіслала на електронну пошту, зараз має прийти. Пропонують зустрітися сьогодні о дванадцятій, зможеш?
— Звісно, а хто замовник? — нервово кручу ручку у пальцях.
— Не знаю, до нас звернувся його представник. Якась велика шишка, що бажає залишитися інкогніто. Надішлю смскою номер телефону представника та адресу. Домовишся з ним про зустріч.
Через декілька хвилин після розмови приходить вхідне повідомлення. Телефоную та їду на зустріч. Знайомлюся з Миколою, який все мені показує. Це просторий будинок з панорамними вікнами. У замовника жодних побажань, а для мене це виклик. Невідомо, у якому напрямку слід рухатися, щоб йому догодити. Роблю необхідні заміри та фото й повертаюся додому. Їду в авто й на екрані мобільного телефону висвічується невідомий номер. Одразу відповідаю.
— Соломіє, привіт. Сподіваюся, не відволікаю? — чую чоловічий голос і не можу зрозуміти з ким розмовляю.
— Я за кермом, — зізнаюся.
— Я швидко. Це Сергій, ми бачилися у будинку Данила та Ірини.