Розділ 9

Соломія
Вранці намагаюся повністю зосередитися на роботі. Підбираю дизайн для спальні й всередині кипить злість. Досі гублюся у здогадах чи Данило мені не збрехав. Його історія про фіктивний шлюб здається вигаданою і неправдоподібною. Телефон вібрує, а на  екрані висвітлюється ім’я “Данило”. Я хмикаю. Пам’ятаю, як колись мріяла про його дзвінок, а тепер він мені зовсім не потрібний. Вагаюся, пальці зависають над червоним кружечком, але щось слабке, дурне, жіноче змушує прийняти дзвінок. Зрештою, це може стосуватися проєкту. Розумію, що я шукаю привід відповісти на дзвінок.
— Алло! — мій голос не тремтить, на відміну від серця, котре шалено калатає у грудях.
— Привіт! Як ти? — звучить з ніжністю.
— Нормально, працюю над проєктом твого будинку. Ранок видався продуктивним.
— Як ти себе почуваєш? Хіба тобі не потрібно відпочивати? Як дитина?
Я хмикаю. Можливо Ірині й потрібно відпочивати, але мені необхідно заробляти життя. На жаль, татко малюка не братиме участі у його вихованні. Всередині все кипить від обурення.
— Ти щось хотів? Все, що стосується будинку я обговорюватиму лише з Іриною, а мої особисті питання тебе не стосуються.
Тиша. Настільки ідеальна, що я відхиляю телефон від вуха, щоб упевнитися, чи дзвінок ще триває. Секунди бігають на екрані. Нарешті чую важке зітхання:
— Соломійко, не кажи так. Я хвилююсь за тебе і хочу допомогти. Якщо тобі щось потрібно, то ти тільки скажи. Ти була на УЗД? Знаєш, хто народиться: дівчинка чи хлопчик?
— Хвилюйся за дружину. Вона зараз на останньому місяці вагітності, якщо я не помиляюся. Тебе має цікавити стать тільки її дитини, а моя дитина лише моя.
— Ні, я не відмовлюся від вас…
— Ти вже це зробив, коли одружився з іншою, — поспішно перебиваю чоловіка, поки з його вуст не полилася солодка брехня.
— Ти ж знаєш — це фіктивний шлюб, — Данило наполягає на своєму. Я хитаю головою:
— Навіть, якщо це правда, то це нічого не змінює. Ти мав би сказати про таке раніше, а не блокувати мене у всіх месенджерах.
— Я винен, знаю. Боявся, що мені не вистачить духу одружитися, якщо почую твій голос. Це складно.
— Складно? — не стримую емоцій, котрі роздирають груди, та підвищую голос. — Складно — це коли ти дізнаєшся, що носиш дитину від чоловіка, який зникає, мов привид і одружується з іншою. Складно дивитися йому в очі, коли він вдає, що ви не знайомі, а бути чесним зовсім не складно.
Важко дихаю і задихаюся від обурення. Натомість Данило говорить спокійно:
— Я розгубився, проте вчора поговорив з Іриною. Вона вже знає, що ти носиш мою дитину.
Завмираю та тамую подих. Стискаю телефон у руці й сподіваюся, що це правда. Насторожуюся і цікавлюся:
— І як вона це сприйняла?
— Нормально, у нас фіктивний шлюб, — його голос здригається і я підозрюю про брехню. — Проте я не зможу розлучитися з нею раніше, ніж через рік після народження дитини.
Я хмикаю. Не хочеться бути наївною дурепою, яка вірить у солодкі казочки одружених чоловіків про розлучення. Швидко обриваю його обман:
— Ти одружений. Це факт. Неважливо чи це фіктивний шлюб, чи справжній. Факт залишається фактом. Якщо захочеш, то бачитимешся з дитиною після народження, я не перешкоджатиму цьому, але поки вона не народилася, то у нас немає потреби розмовляти.
Я кладу телефон, не даючи йому договорити. Серце скажено калатає і здається хоче вирватися з грудей. Клятий Артюховський! Коли нарешті його присутність перестане мене бентежити? Долоні спітніли, але очі сухі. Ніяких сліз і слабкості, я маю залишатися сильною заради дитини. Кладу долоню на живіт та намагаюся зосередитися на роботі. Через пів години телефонує Ірина. Мені цікаво чи вона знає про нашу розмову з Данилом. Одразу відповідаю на дзвінок і чую бадьорий голос:
— Соломіє, добрий день! Ви закінчили ескізи?
— Ще ні, ми домовлялися, що я надішлю вам їх через два дні, — нагадую. У голосі дівчини чується невдоволення:
— Це надто довго. Мені потрібні ескізи вже. Завтра повинні прийти майстри й почати робити ремонт спальні. Я не можу стільки чекати.
Стискаю губи, стримуючи емоцію. В її голосі не прохання, а ультиматум. Дивуюся, чому про це мені не повідомили вчора. Дивлюся на сирі зразки й не уявляю, що саме маю їй показати. Сподіваюся пришвидшитися та закінчити до вечора. Важко видихаю:
— Добре, я надішлю все ввечері.
— Нам потрібно зустрітися. Маю декілька побажань щодо розміщення шаф та освітлення. Сьогодні буду у будинку, чекатиму вас о шістнадцятій, — її голос звучить по-комендантському і не терпить заперечень. Неохоче погоджуюся:
— Добре. До зустрічі.