Розділ 8

Її голос ледь тремтить, але я не впевнений, що це через страх.
— Тобі боляче?
— Ні, просто самотньо. Хочеться, щоб хтось був поруч. Я замерзла, а у двох значно тепліше, — вона сильніше притискається до мене.
Її пальці рухаються по моєму животу донизу. Повільно, легко, грайливо. Я напружуюсь, але не зриваюся. Подушечки пальців зупиняються біля моїх боксерів, і тільки тепер я усвідомлюю усю пікантність ситуації. Це протвережує. Сон миттєво зникає. Перехоплюю її руку та тягну до верху:
— Ірино, це неправильно.
— Ми подружжя, Даниле, — вона трохи підводиться, її губи ледь не торкаються моїх. — Я більше не можу приховувати свої почуття до тебе. Усі вважають, що ми разом, а я хочу, щоб це дійсно було так.
Її нога ковзає вздовж моєї. Рука знову опускається на груди. Я ловлю її зап’ястя, обережно, але твердо відсторонюю.
— Це не кохання. Ти кохала Арсена. Зараз ти відчуваєш порожнечу і хочеш її чимось заповнити. Ти обов’язково зустрінеш гідного чоловіка, який тебе кохатиме, але це не я. У мене вже є кохана жінка.
Вона застигає. Її губи стискаються, а в очах вирує злість.
— Ти помиляєшся. До Арсена я не відчувала того, що відчуваю до тебе зараз. Можливо мені не варто було приховувати свої почуття, але я хочу, щоб ти знав про моє кохання. Я не тисну на тебе, нічого не вимагаю, просто прошу, щоб ти був поруч. Дозволь сьогодні залишитися на ніч. Не як дружині, а як жінці, якій зараз дуже самотньо.
Її голова опускається на моє плече. М'яко, обережно, рішуче, наче впевнена, що їй не відмовлю. Закриваю очі та стискаю губи. Це не правильно. Хоч ми й не разом, але почуваюся так, наче зраджую Соломійку.
— Ірино…
— Я нічого не робитиму, — дівчина поспішно мене перебиває. — Обіцяю. Просто полежу поруч. Посплю. Мені страшно і дитина, здається, сьогодні теж відчуває напругу.
Опускаю погляд на її живіт. Відчуваю у ньому легкі рухи. Дитина і справді не спить та штовхається. В Ірини зараз важкий період. Почуваюся виродком, адже мрію, щоб поруч зі мною лежала Соломійка. Хай там як, але я мушу підтримати Ірину. Важко видихаю та змушую себе погодитися.
— Добре, але спати будемо з різних боків ліжка. І жодних дотиків, не порушуватимемо фіктивність цього шлюбу.
Вона усміхається крізь сльози:
— Дякую. Ти навіть не уявляєш як це для мене важливо.
Вона забирає голову з мого плеча. Я відвертаюсь до стіни. Її подих рівний, але мені неспокійно. Якось неправильно спати з нареченою брата. Мене будить не шум, не світло, а дотик. Легкий, ледь помітний, але занадто інтимний. Дівоче тіло притискається до моєї спини. Округлий, важкий живіт тисне в нижню частину спини. Рука Ірини на моєму животі й поступово опускається нижче. Спокуса у кожному її подиху, русі, дотику. У голові миттєво прояснюється. Соломія! Ось, хто має спати зі мною та торкатися мене так.
— Ірино, — хрипло кажу, не обертаючись. — Що ти робиш?
Вона відповідає не одразу. Її рука застигає біля мого пупа. Після декількох секунд сонно позіхає:
— Пробач. Мабуть, уві сні. Мені холодно, я не помітила…
— Не помітила, що майже лізеш у мої боксерки? — різко обертаюсь, її рука злітає назад, мов обпечена.
Дівчина сідає на ліжку. Має зворушений, ображений вигляд, але я знаю, що це гра. Вона навіть не намагається прикритися ковдрою. Чорна мереживна нічна сорочка ледь приховує її округлі форми. Вона невинно змахує віями:
— Я ж сказала, це не навмисно. Я не спала нормально кілька ночей. Нерви, хвилювання, ця складна вагітність.
— Отже, ти через вагітність залізла до мене у ліжко?
Вона зціплює зуби. В її очах зникає вся ніжність і вони блищать від сліз:
— Тобі, мабуть, було б зручніше, якби я поводилася, як тінь у цьому будинку. Тільки ти забув, що я не привид, а жінка. Я теж хочу кохання, тепла, затишку.
— Але не від мене, — перебиваю і стаю на ноги. — Ти не в тому ліжку і не з тим чоловіком. Давай забудемо про цю ніч. Я й надалі залишатимуся твоїм другом та підтримуватиму тебе, але нічого більшого я не можу дати.
Виходжу зі спальні та прямую у душ. Переконую себе, що все зробив правильно. Хоч вона і вагітна, проте не варто давати їй надію на майбутнє, якого у нас немає. Єдина жінка, яка мене цікавить – це Соломійка. Через свою дурість я втратив пів року, а весь цей час міг бути з нею. Боявся, що вона не прийме мій шлюб з Іриною, не зрозуміє, що я справді роблю це у пам’ять про брата. Проте тоді я не уявляв, наскільки глибоко вона засіла у моєму серці.