Розділ 7

— Я не той, кого ти маєш кохати, — намагаюся достукатися до дівчини. — Я твій захист, тил, на котрий ти можеш покластися, проте зі мною ти не станеш щасливою.
— Чому? Мені добре з тобою, — Ірина поводиться так, наче не розуміє справжню причину. Важко зітхаю та озвучую правду:
— Я кохаю іншу.
Тиша наповнює кімнату. Смарагдові очі Ірини блищать, але не від сліз, а від злості. Вона супить брови:
— Соломію? — невідомо навіщо уточнює, ніби сумнівається.
— Так. Після того як ми з тобою розлучимося, я хочу одружитися з нею.
Ірина опускається на крісло, у якому нещодавно сидів я. Вона стискає підлокітник так сильно, що біліють кісточки на руках. В усьому її вигляді образа, але намагається контролювати свій гнів. Її голос холодний, мов сталь:
— Можливо, тобі здається, що ти кохаєш Соломію, але це так. Ти побачив її після розлуки. Вона каже, що вагітна від тебе і це додає сентиментальності. На тебе нахлинули спогади, ностальгія, і ти згадуєш лише приємне. Це гормональний сплеск, а не кохання. Ілюзія, яку потрібно вчасно роздивитися. Якби ти кохав Соломію, то не покинув би.
— Вона сказала те саме, — серце розриває туга.
— Ось бачиш, — Ірина плескає в долоні. — Навіть вона це розуміє. Зачекай декілька днів і ти зрозумієш, що це не кохання.
Відвертаю голову до вікна. Навіть, якщо прибрати мої почуття до Соломії, то до Ірини я не відчуваю нічого, крім обов’язку. Не знаю навіщо, зізнаюся:
— Я думав про неї весь час. Пів року я сумую за нею і нічого не можу з цим зробити. Хочу бути з нею та з нашою дитиною.
— Не поспішай. Спочатку, перевір чи ця дитина твоя. Зроби тест ДНК, — Ірина наполягає, наче Соломійка могла мені зрадити. Насправді я ще не зустрічав добріших людей за Соломійку. Вона добра, ніжна, чуйна, а через почуття обов’язку я її втратив. Хитаю головою:
— Він мені не потрібний. Я впевнений у Соломії.
— Це всього лише тест, зроби його і знатимеш точно. Скажи Соломії про це. Якщо погодиться, то їй нічого приховувати.
Відвертаюся від вікна та зосереджую погляд на Ірині:
— Це не важливо. Я хочу зустрічатися з нею. Вона хвилюється, що ти цього не схвалиш. Я запевнив її у протилежному та розповів про фіктивність нашого шлюбу.
— Звісно, я не схвалюю, Даниле! — Ірина підводиться на ноги та підвищує голос. Я аж ніяк не чекав від неї такого. В її очах спалахують блискавки. — Ти з глузду з'їхав? Для всіх ми сім'я і я не хочу перешіптування за спиною про твою зраду.
— Яка різниця, що скажуть інші? Соломія вагітна від мене і я її не залишу.
— Ми не знаємо цього точно. Ти одружений зі мною і я єдина жінка про яку ти маєш дбати. Нехай тимчасово і лише рік, але дотримуйся, будь ласка, угоди, — Ірина наполягає на своєму.
— У мене немає року. Соломія народить через декілька місяців і я хочу бути поруч з нею, — не стримуюся та теж злегка підвищую голос.
— А я? Хто буде зі мною? — схлипує. — Арсена я вже втратила, не хочу втрати ще й тебе.
— Неможливо втратити того, кого ти ніколи не мала. Я завжди підтримуватиму тебе й дитину, але Соломія — моє життя.
Ірина відводить погляд вбік. Нервово кусає губи:
— Мені шкода, що ти сліпий, Артюховський. Вона вагітна не від тебе. Спочатку перевір все, а тоді кидайся такими гучними заявами.
Ірина виходить з вітальні та гучно гримає дверима. Я сідаю на диван. Навіть не здогадувався, що вона мене кохає. Хоча, Ірина вагітна і можливо це її гормони. Вона боїться залишитися сама з дитиною, от і перекладає симпатію на мене. Досі не можу повірити, що у мене буде власна дитина від коханої дівчини. Тільки тепер розумію, яким був дурнем. Справді, потрібно було поговорити з Соломією, а не потай щодня дивитися її фото в телефоні.
Через деякий час йду до ванної, приймаю душ та лягаю спати. Прокидаюсь від чогось теплого і м’якого. Спершу думаю, що це сон. Знову Соломія, знову її рука на моїх плечах, як колись, коли ми були щасливі. Проте не впізнаю дотик коханої, він чужий та сторонній. Розплющую очі й повертаю голову. При тьмяному світлі, яке надходить від вікна, бачу Ірину.
Вона під ковдрою, а її рука обіймає мій оголений торс. Великий живіт упирається в мій бік, її обличчя біля мого. Дівчина майже не дихає, щоб не злякати момент.
— Ірино? — шепочу, ще не зовсім розуміючи, що відбувається. — Що ти тут робиш? Щось сталося? — намагаюся підвестися, але вона притискає мене долонею до ліжка:
— Не проганяй мене, — говорить ніжно, майже беззахисно. — Мені страшно сьогодні. Дитина штовхається цілу ніч. Я просто не можу бути сама.