Розділ 6

Данило
Виходжу з будинку Соломії, та вдихаю на повні груди, але повітря не зменшує важкості, котра засіла на грудях. Навпаки, кожен крок від неї, це як різати себе зсередини. Її очі, голос, гнів, відмова визнавати мене батьком. Я сам у цьому винен і тепер понад усе на світі прагну повернути втрачене. Соломійка здається мені рідною і відстороненою. Хай там що, а я маю повернути її.
Приїжджаю додому пізно. Майже пів року живу з Іриною у новій квартирі. За цей час ми зблизилися і я сприймаю її як матір мого племінника. Заходжу всередину. З вітальні доноситься звук телевізора. Одразу прямую туди. Ірина сидить на дивані, спершись об спинку та розправивши ноги на пуфику. У руках тримає чашку зеленого чаю. Я сідаю на крісло:
— Нам потрібно поговорити.
— Добре, — Ірина вимикає телевізор та очікувально дивиться на мене. Я невпевнено починаю:
— Це стосується Соломії.
— Дизайнерки? — Ірина уточнює, але в її очах впевненість, наче вона й так знає, що саме я маю сказати. Я киваю:
— Так.
— Вона тобі не сподобалася? Чесно кажучи, теж задумуюся, щоб її звільнити. Ескізи такі собі, її пропозиції мене не влаштовують, ще й оранжерею пошкодила. Давай відмовимося від фїї послуг. Заради цього я готова навіть не вимагати компенсацію за оранжерею, — Ірина торохтить й говорить надто швидко.
— Я не про це хотів сказати. Вона… — намагаюся дібрати правильні слова, але це виявляється складнішим, ніж я гадав. Зрештою, важко видихаю, — вона моя колишня дівчина. Колись я з нею зустрічався.
Замовкаю та уважно дивлюся на її реакцію. Ірина відставляє чашку вбік та кладе її на столик:
— Я здогадувалась. Це було видно по твоїх очах, коли ти її вперше побачив. Чому вдав, що ви не знайомі?
— Запанікував. Вона вагітна і це для мене стало повною несподіванкою. Щойно я говорив з нею. Це моя дитина.
Вітальню заповнює тиша. Довга, гнітюча, важкою хмарою нависає над головою. Я даю Ірині час все усвідомити. Зрештою, вона здіймає брови:
— Ти впевнений? Скільки ви не бачилися, пів року? За цей час вона когось зустріти, а повісити все на тебе. Їй вигідно казати, що ти батько. Не здивуюся, якщо вона вимагатиме від тебе жирні аліменти. Якби це була твоя дитина, то вона б сказала б про це одразу. Не варто поспішати з висновками, краще все перевірити.
— Соломія не така. До того ж вона не бажає мене бачити. Я погано з нею повівся. Не сказав про справжню причину одруження з тобою, а просто мовчки зник. Гадав, так буде менш травматично для неї.
— У будь-якому випадку потрібно все перевірити, — Ірина забирає ноги з пуфика та сідає. — Звісно, якщо дитина і справді твоя, то вона має право вимагати аліменти.
— Соломія нічого не вимагає і не хоче мене бачити, — відводжу погляд вбік й не знаю, як повернути її довіру. Ірина кладе руки на живіт:
— Даниле, щоб не сталося, я хочу, щоб ти знав — я завжди тебе підтримаю. Ти з’явився у важкий період мого життя, нас об’єднало спільне горе. Ти втратив брата, а я нареченого.
Ірина підводиться та наближається до мене. Кладе руки на налокітники, по обидва боки крісла. Нахиляється до мене так, що я бачу все, що ховалося під декольте її короткої сукні. Її обличчя застигає на відстані кількох сантиметрів від мого. Вона звабливо прикушує губу:
— Я маю зізнатися. Ти допоміг мені впоратися з важкою втратою. Я знаю, у нас домовленість, і я зовсім не планувала закохуватися у фіктивному шлюбі, але це сталося. Останнім часом я мовчки мрію про щось більше, і не можу приховувати це від тебе. Я кохаю тебе і хочу, щоб між нами були справжні стосунки.
Вона різко подається вперед та торкається губами моїх вуст. Від несподіваного зізнання я наче кам’янію і не можу поворухнутися. Лише мить відчуваю на собі її губи й поспішно відхиляюся. Встаю з крісла та, ніби ошпарений, тікаю до вікна.
— Ірино, це неправильно! Ти — мати мого племінника, кохана Арсена.
— І де тепер Арсен? — дівчина різко розвертається і дивиться на мене з докором. — Його не повернути. Нам потрібно жити далі. Навряд чи він би хотів, щоб ми страждали. Мені скоро народжувати. Я бажаю, щоб дитина виросла у повній сім’ї. Я не шукаю йому заміни, а просто хочу отримати шанс побудувати з тобою справжню сім’ю. От подумай, ми нічого не втрачаємо, адже вже одружені. Я не вимагаю відповіді зараз. Просто не поспішай відштовхувати мене і дитину. Ми тобі не чужі.