Розділ 5

— Я розгубився, — чоловік забирає руку та проводить волоссям вниз. — Побачив тебе, вагітну й не знав, що думати.
— Нехай, але чому не розповів мені про все одразу? Ти зник як боягуз, без пояснень чи прощального смс.
Боляче згадувати, скільки сліз я пролила безсонними ночами. Пообіцяла собі, що більше не дозволю собі розкіш — плакати через Артюховського. Дивлячись в очі, він міг сказати про розрив стосунків. Данило опускає голову:
— Я боявся передумати. Якби ти стояла поруч, то я б не зміг тебе покинути. Вирішив тебе відпустити. Гадав, ти станеш щасливою з іншим. Ти ж знаєш, як сильно я тебе кохаю…
— Якби кохав, то був би поруч, — одразу обриваю його нахабну брехню. Він міцно стискає губи та продовжує:
— Я обирав між почуттями та обов’язком. Вважав нечесним просити чекати тебе на мене більше як рік. До того ж потрібно, щоб все було правдоподібно. Ми з Іриною живемо разом та вдаємо щасливе подружжя, але ніколи не були парою. У нас окремі спальні.
— Я тобі не вірю, — зневажливо хмикаю. Його історія більше схожа на вигадку, ніж на правду. Він киває:
— Ти маєш на це повне право. Хочеш, запитай в Ірини, вона підтвердить мої слова. Я досі кохаю тебе. Побачивши тебе сьогодні вагітною, я зрозумів, що більше не можу прикидатися. Ти мені потрібна.
— Досить, — виставляю долоню вперед. — Мені не потрібні ці брехливі зізнання. Що ти хочеш від мене?
Він підіймається та обходить стіл. Стає біля мене. Нахиляється та дивиться в очі:
— Я хочу повернути все, що було між нами. Хочу прокидатися з тобою, щоранку цілувати твої вуста і засинати обійнявши тебе. Тепер у нас буде дитина і я хочу брати участь у її вихованні.
Своїми словами Данило крає мені серце. Він говорить те, що я колись хотіла почути. Проте тепер це здається неможливим. Я хитаю головою:
— Ти одружений, Даниле! Одружений, — намагаюся достукатися до його розуму.
— Фіктивно! — чоловік поспіхом мене виправляє.
— А хто про це знає? Навіть, якщо це і правда, то нічого не змінює.
— Якщо ти не віриш мені, то я доведу. Не словами, а вчинками, — він випрямляється та притуляється до столу.
— Ні, Даниле. Не треба нічого доводити. Надто пізно. Я вже все вирішила і більше ніколи не впущу тебе у своє життя.
Він стискає кулаки. Таке враження, наче щойно чоловік почув свій смертний вирок. Данило нахиляється та злегка торкається мого плеча:
— Якщо вирішила, то чому тремтиш?
— Бо ця розмова мені не подобається, — різко підіймаюся й сподіваюся позбутися його дотиків, але стає ще гірше.
Опиняюся надто близько до його обличчя, а чоловіча долоня ковзає вниз та опиняється на моїй спині. Моє серце шалено калатає, а я з усіх сил намагаюся втримати себе в купі. Він відчуває моє тремтіння. Нахиляється й шепоче на вушко:
— Я зобов’язаний повернути тебе, тому що ти єдине справжнє, що в мене було. Я хочу знати, що після мого розлучення, ти знову станеш моєю.
Мене обпалює жаром. Прикро визнавати, що навіть після всього, моє кохання до нього нікуди не зникло. Він як вогонь, а я знаю, що можу обпектися, але все одно лечу на його світло. Намагаюся відхилитися на максимальну відстань, проте затиснута між стільцем, столом та Данилом, котрий стоїть наче міцна скеля. Безстрашно дивлюся в його очі кольору океану:
— Після твоєї брехні це неможливо. Я не вірю жодному твоєму слову. У мене зникла довіра до тебе.
— Я завоюю її знов, — говорить не вагаючись.
— Скажеш Ірині про мою вагітність? — з викликом здіймаю брови.
— Так, — відповідає не роздумуючи. — Вона не буде проти, якщо ми почнемо зустрічатися.
— А я буду. Для всіх ви подружжя і не треба робити з мене коханку, — виплутуюся з його обіймів та виходжу на коридор. Данило йде слідом.
— Ти й не будеш. Я готовий чекати скільки потрібно, тільки прошу не зникай з мого життя. Тепер нас пов'язує дитина, від якої я не маю наміру відмовлятися.
— А я не маю наміру визнавати твоє батьківство. Йди, Даниле, поки ми не наговорили зайвого одне одному, — з твердим наміром спровадити його, відчиняю двері.
Він застигає на коридорі.
— Не піду. Я зробив помилку. Так хотів спокутувати свою провину перед Іриною, що забув про власне щастя. Якби я не дав ключі від авто, то Арсен був би живий. Цей малюк, якого ти носиш під серцем, мій промінчик серед темної ночі. Прошу, не позбавляй мене світла серед пітьми.
Данило здається щирим. Я стискаю губи й вагаюся. Сама не вірю, що кажу таке, але, зрештою, погоджуються:
— Добре. Коли народиться дитина, то я не заважатиму вам бачитися. Зрештою, неправильно позбавляти дитину батька. Але між нами більше ніколи нічого не буде.
— Ти не кохаєш мене? – в його смарагдових очах розчарування. Тамую подих і не можу йому збрехати. Ховаю погляд у підлогу:
— Колись, ти мене покинув і не зважав на мої почуття, тож не треба вдавати, що це має для тебе значення. Йди, Данило. Тебе чекає дружина.
— Не чекає, між нами тільки домовленість, — він крокує вперед та зупиняється біля мене. — Пізніше ми ще поговоримо, коли ти заспокоїшся і все обдумаєш. Сподіваюся ти зміниш своє рішення.
Він іде, залишаючи після себе гіркий присмак. Зачиняю за ним двері, проте внутрішня буря не зникає. Почуття, які я прагнула сховати, вириваються назовні і ллються щедрим потоком з очей. Я забуду тебе, Даниле, забуду! Не дозволю ще раз розтоптати серце.