Розділ 4

Непорушно завмираю. Не хочеться з ним говорити, боюся не стриматися й видряпати йому очі. Через нього я пролила надто багато сліз. Сподіваюся він подумає, що мене немає вдома та піде геть. Данило дзвонить повторно у двері:
— Соломіє, відчиняй! Я знаю, що ти дома, чув твої кроки.
Стискаю пальці в кулаки й злюся на себе. Невже не можна було ходити тихіше? Хитаю головою:
— Я не хочу з тобою говорити. Не хвилюйся, жодних претензій не висуватиму, на аліменти не подаватиму. Відпрацюю той борг за оранжерею і зникну з твого щасливого життя.
— Але я не хочу, щоб ти зникала. Відчини й ми спокійно поговоримо, — наполягає.
— Всі питання з дизайну я узгоджу з твоєю дружиною. Не переймайся, їй я нічого зайвого не скажу.
— Відчиняй, кажу, — Данило злиться та стукає кулаком. — Не змушуй мене вибивати двері. Якщо не відчиниш, то кричатиму так, що всі сусіди почують.
Скандали мені зараз ні до чого. Зрештою, можливо і краще поговорити один раз, ніж весь час ховатися від Данила. Важко видихаю та відчиняю двері. Чоловік заходить без запрошення. Зачиняю двері та різко розвертаюся до нього. Погляд Данила ковзає моїм тілом та обпалює оголені ніжки. Не розумію в яку мить він затискає мене у своїх гарячих обіймах. Від його дотиків шкіра вкривається мурашками, аромат знайомих парфумів дурманить розум. Він надто близько. Нахиляється та шепоче у мої вуста:
— Пробач, зайченятко! Мені варто було з самого початку тобі все розповісти.
— Так, варто було, — відштовхую чоловіка від себе та роблю крок вбік. — Ти тепер одружений чоловік, тож поводься пристойно.
— Все не так, як ти думаєш. Якби я знав про твою вагітність, то все було б по-іншому.
— Не треба мені по-іншому, — у моєму серці спалахує гнів. — Ти негідник, Артюховський. Одночасно зустрічався з нами обома. Кажи чого прийшов і вимітайся звідси.
— Ти мала сказати мені про вагітність. Це ж моя дитина?
Його слова ще більше розпалюють гнів. Як він сміє сумніватися? Мабуть, спіймавши в моїх очах злий вогник, чоловік починає виправдовуватися:
— Тобто, ти ж ні з ким не зустрічалася після мене?
Закрадається думка збрехати йому. Він змусив мене страждати, і я не зобов'язана йому звітувати. Зводжу брови й повільно схрещую руки на грудях.
— А якщо й зустрічалася? Ти ж не повідомляв, що паралельно зустрічаєшся з Іриною.
Його щелепа стискається. Очі звужуються від підозри. Данило помітно дратується:
— Я маю право знати чи це моя дитина.
Я мовчу і не поспішаю відповідати. Нехай помучиться у здогадах, а найгірше те, що я сама не знаю чи зізнаватися йому. Він викреслив мене зі свого життя, і не хочеться прив’язувати до себе чоловіка дитиною. Данило порушує тишу:
— Соломійко… — його голос як шелест вітру, пронизує до кісток.
— Не називай мене так, — вибухаю злістю. — Я тобі більше не Соломійка і не зайченятко. Моя дитина лише моя, твою народить Ірина.
— Не народить! Вона вагітна не від мене.
Я непорушно застигаю. Намагаюся зрозуміти чи він не жартує. Підозріло зіщулюю очі:
— Навіщо ти мене обманюєш?
— Я не обманюю. Пройдемо на кухню і я все розповім.
Шокована його словами невпевнено киваю. Хоч не факт, що він каже правду, але хочеться почути всю історію. Цікавість перемагає і я прямую на кухню, де колись ми разом готували вечерю. Данило йде слідом. Я сідаю на стілець, чоловік розміщується за столом навпроти. Важко зітхає та ретельно підбирає слова:
— Ти ж знаєш, пів року тому у мене помер брат, — невпевнено починає.
Я киваю. Саме після смерті Арсена він помітно охолонув до мене, а потім взагалі зник без пояснень. Чоловік продовжує:
— Він написав заповіт. Ніхто не знав, що у такому молодому віці він думав про смерть. Кажуть, перед смертю душа щось відчуває. Можливо, так сталося і з Арсеном. У тому заповіті він заповів все своє майно моїй першій дитині. За декілька днів перед його смертю, він мені розповів, що Ірина вагітна і він скоро стане батьком. Просив тримати все у таємниці, хотів зробити гучне свято та зробити пропозицію Ірині. Арсен планував одружитися з нею, проте не судилося.
Данило замовкає, а моє тіло окутує морозець. Я приблизно уявляю, що сталося потім, але хочеться почути його версію. Терпляче чекаю, коли він збереться з думками. Нарешті чоловік продовжує:
— Ірина дізналася про заповіт. Попросила мене одружитися з нею, щоб забезпечити гідне життя дитині. Я спочатку не погоджувався. Запевняв, що і так віддам частку Арсена дитині, проте вона хотіла, щоб дитина народилася у законному шлюбі й носила наше прізвище. На мене тиснув батько, її батько погрожував скасувати всі контракти та більше не працювати з нами й зрештою я здався. Почуваюся винним перед братом, адже він розбився на моєму авто. Я бачив, що він напідпитку, але все одно дав ключі. Якби я заперечив, то він був би живий.
Данило говорить з болем. У його голосі відчувається страждання. Я нервово стискаю пальці й придушую свій порив, доторкнутися до його руки. Хитаю головою:
— Ти не винний. Мабуть, йому судилося померти й ти б нічого не змінив, просто він помер би по-іншому.
— Ми домовилися з Іриною про фіктивний шлюб, і розлучимося через рік після народження дитини, — Данило підводить на мене погляд. — У спадок від брата мені дісталася його вагітна наречена. Цей будинок, який ти сьогодні бачила, залишиться Ірині й дитині, тому мене зовсім не цікавить колір стін. Не минуло й дня, щоб я не згадував про тебе. Я хочу бути з тобою, — він ховає мою руку у свою гарячу долоню. — Я хочу стати справжнім батьком своїй дитині.
Висмикую свою руку і не дозволяю торкатися до себе. Досі не знаю чи вірити у цю сумнівну історію. Притискаю долоню до живота:
— Якщо це правда, то чому у присутності Ірини ти вдав, що ми незнайомі?