Розділ 3

Ірина стоїть на порозі, натягнуто усміхається. В її очах справжня буря і, здається, вона все бачила. Що ж, може це і на краще. Сумніваюся, що працюватиму у них після такого. З-за її спини з’являться високий чоловік з русявим волоссям та блакитними очима. Спортивна статура, у світлій футболці з логотипом фірми охоронних систем. Обличчя ідеально поголене, з тією посмішкою, що підходить для реклами зубної пасти. Мрія, а не чоловік! Проте не для мене і не у моєму стані. З цією вагітністю мені доведеться надовго забути про чоловіків. Незнайомець зацікавлено дивиться на мене:
— Добрий день! Привіт, Даниле!
— Соломіє, — Ірина, нервово ковтає. — Познайомся з моїм братом. Це Сергій. Він займається встановленням сигналізації.
— Дуже приємно, — він злегка киває.
— Сергій якраз приїхав встановлювати систему сигналізації. Зазвичай цим займаються його працівники, але наш будинок він обладнає сам та все проконтролює. Ходитиме по всіх кімнатах, так що краще бути одягненими, — Ірина нервово сміється й кидає погляд на Данила. Його обличчя незворушне. Він простягає руку Сергію:
— Добре, що ти прийшов. Допоможеш прибрати знищену оранжерею. Соломія ненароком в’їхала у неї.
Його голос звучить холодно, наче не він щойно цілував мене. Я сором’язливо опускаю голову. Соромно, що я розтрощила їхній павільйон, але хотілося врятувати своє старе авто. Сергій стискає плечима:
— Буває. Я бачив той погром, а Ірина все розповіла.
Чоловіки йдуть геть, а я полегшено видихаю. Ловлю на собі прискіпливий погляд Ірини й важкість опускається на груди. Почуваюся злодійкою, яка вкрала чуже. Підіймаю теку з макетами з підлоги та невпевнено белькочу:
— Ви хотіли сірий тон з фіолетовим відтінком? Гляньте на зразки.
Ірина роздивляється запропоновані кольори. Поводиться так, наче нічого не сталося, але занепокоєння в її очах твердить про протилежне. Не можу зрозуміти, чи вона щось бачила. Швидко обирає тон та виходить зі спальні. Я беру рулетку, планшет, теку з попередніми кресленнями. Обережно обходжу кімнати, не торкаючись нічого зайвого. Міряю, фотографую, роблю нотатки та вдаю, що все гаразд. Насправді серце скручується від болю. Нестерпно знати, що у цьому домі мій коханий житиме з іншою. Поспішно виправляю свої думки. Не коханий, а колишній коханий. Як можна кохати його після всього?
— Вам допомогти? — несподівано у дверях з’являється Сергій.
— Не треба, дякую. Я майже закінчила.
— А ви швидко впоралися. Може пообідаємо разом?
Я непорушно завмираю. Кліпаю очима й не можу зрозуміти, чи мені не почулося. Судячи з очікувального вигляду чоловіка, таки не почулося. Гордо виставляю свій живіт. Невже він його не бачив?
— Я трохи перекусила. З цією вагітністю доводиться часто їсти, але потрохи.
— Якраз поїсте за обідом. Чи у вас ревнивий чоловік?
— Ні, у мене його немає, — моє тіло вкривається жаром. Сергій посміхається так, наче зрадів цій новині.
— Тоді я наполягаю. У такої тендітної дівчини має бути хтось, хто піклуватимуться про вас. Дозвольте пригостити обідом.
У животі панує пустеля. Мені й справді треба поїсти, але не з Сергієм. Поки роздумую над відповіддю, до кімнати заходить Данило. Кидає злий погляд на чоловіка:
— Чув, ти хочеш пообідати. Поїдемо до “Версаля” та пропустимо кілька чарочок. Давно ми не сиділи разом.
— Не сьогодні, я за кермом. До того ж збирався пообідати з Соломією.
— Ми ще не домовилися, — ховаю погляд від розлючених очей Данила та складаю теку.
— Але ми у процесі, — Сергій продовжує наполягати. — Ти яку їжу любиш?
— Сергію, вона вагітна. Дай їй спокій, — Данило говорить з нотками злості та роздратування. Не розумію причину його агресивності й це здається цікавим. Сергій киває:
— Так, я помітив вагітність. Не хвилюйся це просто обід. Маляті ж потрібно їсти?
— Потрібно, але зараз я не можу, багато роботи, — помічаю крихти втіхи на обличчі Данила та вмить змінюю своє рішення. Якщо його це бісить, то не варто втрачати можливості його подратувати. Невинно змахую віями, — але від вечері не відмовилася б.
— Тоді повечеряємо разом. О котрій і куди заїхати по тебе? — Сергій помітно пожвавлюється та самовільно переходить на звертання на “ти”.
— Не о котрій, — Данило не стримується та підвищує голос. Нагадує хижого звіра, в якого намагаються відібрати здобич. Він злегка торкається плеча Сергія:
— Не відволікай нашу дизайнерку. Ходімо до гаража, там теж потрібно вставити сигналізацію.
Данило нахабно забирає Сергія, а я не розумію, що щойно відбулося. Ревнощі? Але він одружений з іншою і своїм ігноруванням чітко показав, що я для нього ніхто. Пришвидшуюся й бажаю покинути цей будинок. До мене підходить Ірина. Ми узгоджуємо деякі моменти і я виходжу на вулицю. Моє авто звільнене від скла та квітів. Закидаю теку на заднє сидіння та звітую перед Іриною:
— Макети надішлю вам на електронну пошту.
— Прекрасно. Сподіваюсь, ви не дуже втомились і все встигли?
— Так. Далі працюватиму дистанційно. Чекайте ескізи через два дні, — сподіваюся більше не буде потреби з’являтися у цьому домі.
— Чудово. Ми з нетерпінням чекатимемо, — Ірина обдаровує натягнутою усмішкою. В останній момент з’являється Сергій, та простягає візитку.
— Ось мої контакти. Можливо комусь з твоїх клієнтів знадобиться встановлення сигналізації. Хоча буду радий, якщо ти зателефонуєш просто так, не через роботу. До того ж ми не домовилися про вечерю. Моя пропозиція ще в силі.
— На жаль, сьогодні не зможу, багато роботи. Якось іншим разом, — стискаю візитку в руках і досі не розумію навіщо чоловіку ця вечеря.
Сідаю в авто, заводжу двигун та їду додому. Досі тремчу після зустрічі з Данилом. Сподівалася стара рана більше не кровоточить, але побачивши його після стількох місяців, біль повертається з новою силою. Вдома вдається трохи заспокоїтися. Чую дзвінок у двері й не розумію, хто прийшов так пізно. Накидаю на себе червоний короткий шовковий халатик та йду до дверей. Дивлюся у вічко і серце зривається вниз. Одразу впізнаю Данила.