Розділ 2

— Я виплачу всю суму одразу, — злісно зиркаю на чоловіка.

Візьму кредит, але не бажаю бачити цього негідника. Він дістає з кишені телефон та набирає цифри. Демонстративно показує мені їх:

— Це коштуватиме приблизно стільки.

У мене округлюються очі. Звісно, я знала, що це дорого, але не уявляла настільки. Важко дихаю та кладу руку на живіт:

— Ми домовлялися, що я компенсую половину.

— Це і є половина, – добиває. — Соломійко, — Данило нахабно називає мене так, як і колись, а я задихаюся від обурення. — Давай домовимося. Ти працюєш у нас, робиш дизайнерський ремонт, а ми забуваємо про цю прикрість. Звісно твоя праця гідно оплатиться.

Я стискаю губи. Ну, Артюховський, ти мені все оплатиш у потрійному тарифі, скотиняка така! Від емоцій паморочиться у голові та підкошуються ноги. Щоб не впасти, я тримаюся за авто. Данило миттю опиняється поруч, притримує мене за плече:

— Іро, принеси води. Їй зле.

Ірина біжить до будинку, а Данило дивиться так, наче йому не байдуже. Знайомі долоні гріють шкіру та породжують полум’я. Я злісно шиплю на чоловіка:

— Не торкайся до мене! — намагаюся вирватися з його сильних рук, проте він міцно тримає.

— Заспокойся, Соломійко. Нам потрібно поговорити.

— І що саме ти забув мені сказати? — вдається звільнитися від його спекотних долонь та зробити крок вбік. — Що нещодавно одружився, чи те, що твоя дружина вагітна?

— Чому ти змовчала про свою вагітність? — ігнорує моє запитання. Злість обпалює груди й підвищую голос:

— Може тому, що ти несподівано зник та заблокував мій номер? Оскільки ти викинув мене зі свого життя, то тепер все, про що ми будемо говорити — це інтер’єр твого будинку. Ці питання я бажаю обговорювати лише з твоєю дружиною. Хочу відпрацювати борг і більше ніколи не чути про твою сімейку.

Дівчина поспішає до мене зі склянкою у руках. Простягає мені її і я випиваю все декількома ковтками. Вона намагається мене заспокоїти:

— Не хвилюйтеся так. Це всього лиш невеличка прикрість. Оранжерею можна відремонтувати. Ми про все домовимося. Бачу, ви теж вагітні. Який термін?

— Шість місяців, — бовкаю перш ніж встигаю подумати. Тепер Данило точно знає, що це його дитина.

— У мене майже восьмий, скоро народжуватиму, — Ірина з любов’ю погладжує свій живіт, а мене переповнює злість.

Досі важко повірити у зраду Данила. Він зізнавався мені у коханні, ніжно цілував, розмовляв зі мною телефоном допізна, і при цьому спав з іншою. Простягаю Ірині порожню склянку:

— Дякую, мені вже краще.

— Тоді зайдемо до будинку.

Повільно крокую за дівчиною і майже не слухаю її щебетання. Серце розривається від запитання: “Як він міг?”. Ледь стримую поривання розповісти Ірині, хто батько моєї дитини. Не хочеться їй зашкодити. Невідомо як вона відреагує на цю новину. Ми заходимо у просторий хол. Все пахне фарбою, під ногами наполовину вкладений паркет та відра зі шпаклівкою. Ірина виправдовується:

— Майстри прийдуть завтра доробляти. Потрібно, щоб ви допомогли нам визначитися з кольором стін. Почнемо зі спальні, вона на другому поверсі.

Слухняно підіймаюся сходами та відчуваю на своїх сідницях гарячий погляд Данила, котрий плентається позаду. Безсоромник! Він втратив право дивитися на мене там. Складаю руки позаду та прикриваю сідниці текою з макетами. Боковим зором вловлюю смішок на його обличчі. Звертаємо ліворуч, і опиняємося у просторій кімнаті з великими вікнами. У центрі знаходиться ліжко з поліетиленовим покриттям, тимчасово поставлене на фанеру. Стіни голі, із залишками штукатурки. Пахне вологою деревиною й напругою.

— Спальню я обрала з каталогу, її вже привезли, залишилося лише скласти меблі. Потрібно підібрати колір стін. Я хочу щось світле, ніжне, — Ірина захоплено водить руками по повітрю, — пастель, але не беж. Може, теплий сірий із відтінком лаванди?

Киваю. Я тут не для того, щоб сперечатися. Мабуть, немає нічого гіршого, ніж робити дизайн спальні своєму колишньому хлопцю та його дружині. Вона, ніби ненав’язливо торкається його плеча:

— Ти не проти, любий?

— Ні, роби, що хочеш, — Данило якось байдуже відповідає та не відводить погляду від мене.

Я відкриваю теку, шукаю зразки кольорів. Руки тремтять, а папірці шелестять, мов нерви. У будинку лунає дзвінок. Ірина плескає у долоні:

— О, у нас гості. Піду подивлюся, хто приїхав до воріт.

Вона повільно виходить із кімнати, лишаючи після себе легкий аромат парфумів і напругу, яку не вдається приховати навіть усмішкою. Зустрічаюся поглядом з безсоромними темними очиськами Данила. Він робить різкі кроки до мене. Я відступаю, від хвилювання впускаю теку на підлогу, наштовхуюся спиною на стіну.

— Я скучив, — обпалює подихом шкіру, яка миттю вкривається мурашками.

Хочу сказати щось різке, але не встигаю. Його долоні опиняюся у мене на талії, а нахабні вуста цілують мої губи. Жадібно, голодно, без дозволу, наче так і має бути. Всередині мене все стискається. Моє тіло пам’ятає, з охотою відгукується, проте розум пручається. Відхиляюся й мій дзвінкий ляпас торкається його щоки.