Розділ 1

— Ні, ні, ні! Тільки б не пошкодити авто. У мене немає грошей на його ремонт.

Ворота починають зсуватися просто перед капотом. Натискаю на газ та сподіваюся проскочити. Автомобіль різко їде вперед, і в той же момент щось тріскає. Одразу натискаю на гальма, проте запізно. На капот падають уламки скла та горщики з квітами. Я в’їхала у скляну оранжерею, повністю розтрощивши одну стіну. Міцно стискаю кермо, важко дихаю та намагаюся оцінити вартість завданих збитків. Дороге скло, орхідеї у сріблястих горщиках, троянди кольору нічного неба і щось фіолетове з білими пелюстками. Кожна квітка як прикраса на короні королеви. О, Господи! Краще б я ремонтувала своє стареньке авто.

До авто підбігає молода дівчина з помітним округленням під коротким топом. Мабуть, вона народить швидше за мене. Це замовлення мало стати останнім перед моїм декретом. Я виходжу з авто, інстинктивно поклавши руку на талію. Хоч ми обоє вагітні, але вона, на відміну від мене, не приховує свій цікавий стан. Одягнута у короткий топ та шорти, не соромиться демонструвати свій округлий живіт і носить його як нагороду. Світле волосся зав’язане у недбалу гульку, на обличчі тонна макіяжу, наче вона зібралася на конкурс краси. Дівчина гарячково перебирає у руках пульт:

— Я випадково натиснула двічі, ворота самі зачинилися. Оранжерея! Ох, вона пошкоджена.

Ми обидві дивимось на уламки скла, як на місце злочину. Вона у шоці, а я на межі істерики. Починаю незграбно виправдовуватися:

— Ворота почали зачинятися, я запанікувала. Гадала встигну проскочити.

— О, так! Ви таки встигли. Цю оранжерею лише вчора закінчили. Проте, не хвилюйтеся, я зателефоную на фірму, сподіваюся вони швидко все відремонтують. Я надішлю вам чек.

Обурення розгоряється у грудях. Я чудово розумію, що винна не тільки я, а відшкодування збитків коштуватиме надто багато. Я заощаджую на свій декрет, оскільки про мене ніхто не дбатиме. Мій коханий покинув мене без пояснень, заблокував мій номер і навіть не здогадується про мою вагітність. Я стискаю плечима:

— Але це ви натиснули на кнопку і ворота почали зачинятися.

— Неправда, — дівчина заперечує власні слова, якими обмовилася хвилину тому. — Щось не спрацювало. Я викличу фірму по встановленні воріт, нехай все перевірять. До речі, я — Ірина.

— Соломія, — називаю своє ім’я. — Ви зі мною розмовляли телефоном щодо інтер’єру будинку.

— Тепер ви не тільки оформлюєте наш дім, ви ще й частина бюджету на реконструкцію. Мені народжувати через півтора місяця й ми з чоловіком хотіли закінчити всі ремонти до того часу.

— Постараємося, — беру теку з ескізами із сидіння.

З будинку виходить чоловік. Наближається впевненою ходою, а моє серце пришвидшує свій ритм. Впізнаю знайому постать й мимоволі стискаю губи. Темне волосся коротко підстрижене, легка щетина на обличчі, а зелені очі уважно дивляться на мене. Як і колись, його погляд розпалює всередині мене вогонь. Я панікую та метушливо розправляю широку сукню, яка злегка приховує мій округлий живіт. Данило сповільнюється та зупиняється біля Ірини. Вона широко всміхається:

— Познайомтеся — це дизайнерка Соломія, а це мій чоловік Данило.

Чоловік? Вона сказала чоловік! Сподіваюся мені почулося, але золота обручка на його пальці яскраво переливається на сонці. Судячи з її терміну вагітності, Данило мені зраджував або й взагалі зустрічався з нами обома. Ледь стримую свою злість, проте тепер зрозуміле його раптове зникнення з мого життя. Він спокійно простягає руку та повторює своє ім’я:

— Данило!

От, сволотина! Вдає, наче ми не знайомі, наче не ми засинали в наметі під зоряним небом в Карпатах, і наче не він зізнавався мені у коханні. Надто легко він викреслив цілий рік зі свого життя, а я досі не можу забути його п’янких поцілунків. Суплюся та сильно тисну долоню чоловіка, бажаючи розчавити його кістки на порох.

— Соломія, — приймаю його правила гри та теж вдаю, що ми незнайомі.

Відпускаю руку і ледь стримуюся, щоб не накинутися на нього з кулаками. Його погляд зупиняється на моєму животі. Він явно помічає мою вагітність. На обличчі чоловіка здивування, шок та щось ще, чого я не можу зрозуміти. Ірина щебече поруч:

— Любий, у нас сталася неприємність. Ворота почали зачинятися і дизайнерка в’їхала в оранжерею. Доведеться перероблювати.

Данило не реагує, і наче нічого не чує. Продовжує дивитися на мій живіт, мабуть, розуміє, що це його дитина, а мені хочеться сховатися. Дівчина переплітає їхні пальці. Справжнє пекло дивитися в очі чоловікові, який знає, чия дитина під моїм серцем і вдає, що ми незнайомі. Він висмикує руку з її долоні та поправляє своє волосся:

— Не страшно. Гадаю за декілька днів оранжерея буде як нова.

— Так, не варто хвилюватися. Тим більше, що Соломія покриє половину витрат. Все-таки це наші ворота заклинило. Потрібно, щоб їх оглянула фірма зі встановлення.

На вустах Ірини ідеальна посмішка, а я не розумію в яку мить погодилася на відшкодування витрат. Дівчина вказує на двері будинку:

— Проходьте всередину. Я вам все покажу. Хочу, щоб ви розпочали зі спальні, а потім бралися до дитячої. Мені скоро народжувати й ми з Данилом хочемо дати нашому малюкові все найкраще, — Ірина лагідно кладе руку на свій живіт.

Я задихаюся та важко дихаю. Не можу дивитися на їхнє щасливе життя та вдавати, що ми незнайомі. Сьогодні Данило довів, що мені не варто за ним побиватися і слід подумати про дитину. Я не роблю жодного кроку й швидко приймаю рішення:

— Мені шкода, але я не працюватиму на вас. Вам доведеться знайти нового дизайнера.

— Але чому? — на обличчі Ірини панує розгублення. — Я бачила ваші макети, мені все подобається.

— Я не бажаю озвучувати причину, — різко розвертаюся до них спиною та тягнуся до ручки дверцят. Хочеться якнайшвидше покинути цей маєток. Мене зупиняє суворий голос Данила:

— Ви не можете відмовитися. Вам доведеться відпрацьовувати за знищену оранжерею.