38. Сем. Кілька щасливих днів

Наступні пару днів до кінця конференції пройшли доволі швидко. Ми з Богданою весь час проводили разом. Вже не соромились і на конференціях сидіти разом, і за руки триматись. Але я просто не міг її відпустити. Я хотів бути з нею кожну хвилину.

Перед відʼїздом, коли я вже збирав речі, а Богдана пішла дозбирати речі в своєму номері, мені в двері подзвонили.

 Коли я відчинив двері, то побачив, що це Аліса. 

— Привіт. Ти вже зібрався? — запитала вона,побачивши за моєю спиною чемодан.

— Так, — я кивнув. — До речі, ти не проти поїхати не зі мною в машині назад? — я поглянув на неї трохи винувато. — Не хочу, щоб Богдана ревнувала… 

 — Авжеж, як тобі буде зручно, — стримано кивнула Аліса. 

— Дякую, я вже попросив фіндира взяти тебе до своєї машини, — я усміхнувся. — Ти дуже виручила мене. 

 — Рада, що у тебе все добре… — сказала вона, хоча її голос був трохи сумним. 

— Дякую, мені важливо, що ти на моєму боці, Алісо…

***

Коли ми вже зустрілись з Бодею і спустились з речами на паркінг, я знов побачив Алісу. Вона кивнула мені, але знов виглядала трохи сумно. Богдана прослідкувала цей мій погляд і сказала: 

— Твоя помічниця, схоже, не в захваті від того, що ми тепер разом…

— Аліса хороша. Вона завжди на моєму боці. Я їй жалівся весь час, поки ми з тобою не зійшлись. Якби не вона, я б зʼїхав з котушок і побився з Веніаміном ще в перший день, певно, — відповів я замислено.

 — Може, вона закохана в тебе, просто не зізнавалась тобі? — припустила Богдана. 

— Та ні, не думаю. Просто вона мій друг, — не погодився я. — Добре, сідаймо в машину, треба виїжджати…

***

Коли ми заїжджали до Києва, то я запитав Богдану трохи схвильовано: 

— Слухай, а тобі зараз треба їхати додому? Чи, може, ну… Може, поїхали до мене? І взагалі… Ти не думала переїхати в Київ? Переїжджай до мене, — додав я на видиху. 

 — Ну, попереду вихідні, тож я можу їх провести з тобою, а потім, певно, треба буде поїхати, вирішити питання з роботою… — сказала вона. — Це так хвилююче, і мені трохи страшно різко міняти своє життя… Але я хочу бути поруч з тобою…

— Тебе ж мали відправити в декрет? Певно, буде краще, якщо ти таки відправишся з цієї роботи туди? Щоб стаж йшов. А скільки тобі ще до декрету?

 — Ще два місяці, — відповіла Богдана. 

— Блін, багато, — буркнув я. 

 — То може мені просто звільнитися? Я можу працювати десь віддалено, навіть і в декреті…

— Може, треба поговорити з твоїм шефом. Він до тебе добре ставиться? Може вийде домовитись. Типу, хай не платить тобі зарплатню ці два місяці, але щоб ти числилась на роботі і отримала декретні? Або щоб ти трохи дистанційно попрацювала. 

 — Я поговорю з ним, розповім про нашу ситуацію, думаю, він щось придумає, — кивнула Богдана.

— Поїхати з тобою? — запитав я одразу. — На машині буде комфортніше, певно, ніж на потягах. 

 — Можна, — вона з вдячністю глянула на мене. — Дякую тобі…

— А твої батьки… Ну… Вони знають? Про вагітність, — запитав я одразу. 

 — Ні, я їм ще не казала, — вона почервоніла. — Ну, збиралася сказати найближчим часом…

— Тоді треба і їм все розповісти. Зробимо це разом. Підтримаємо ту легенду, що обрали для моїх батьків.Це буде найлегше. 

 — Добре, — Богдана з полегшенням усміхнулась, певно, для неї ця розмова з батьками була не дуже приємною, і тепер вона зраділа, що буде під час  неї не сама…