36. Сем. Розмова з мамою

Коли Альбіна встала з-за столу, я теж встав, ну, з ввічливості. Але вона раптом  обійняла мене і поцілувала, раніше, ніж я встиг зрозуміти, що відбувається. 

Я відсторонився одразу, щойно це зрозумів.

І тут же помітив, що Альбіна дивиться кудись мені за спину. 

Я повернув голову і побачив Богдану. Вона стояла і дивилась на нас із Альбіною, а потім повернулась і побігла геть. 

— Що ти, бляха, витворяєш? — вигукнув до Альбіни, але не став слухати відповідь і побіг за Богданою.

Наздогнав її аж  на виході з території готелю. Побачив, що вона плаче. 

— Вона спецом це влаштувала, — сказав я. — Я сказав їй, що кохаю тебе, вона тебе побачила і раптом поцілувала мене. 

 — Я подумала, що ти вже пошкодував про те, що було вчора. — прошепотіла вона. 

— Ні про що я не пошкодував, — я пригорнув її до себе. — Але всім не йметься нас розлучити. Та я не дам цьому трапитись.

 — Я поговорила з Веніаміном і все йому розповіла, — сказала Богдана, дивлячись мені в очі.  — Сказала. що я тебе кохаю. і що ми вирішили бути разом…

— Правда? — я погладив її по щоці. — Це добре… Я радий, що ми з усім розібрались. Коли конференція закінчиться, поїдемо до Києва вже разом. 

 — Добре, — вона усміхнулась. — Я чомусь так хвилююсь…

— Чому? — я зазирнув їй в очі. — Не хвилюйся, все буде добре. 

 — Мені весь час здається, що щось може трапитись… Мабуть, я просто боягузка… Я так сильно скучила за тобою, що боюся знову втратити… Тому й відреагувала так бурхливо на цей ваш поцілунок…

— Більше Алька цього не зробить. Я і не зустрінусь з нею більше, — я насупився. — Я всього-на-всього хотів їй сказати, що у нас з тобою все серйозно, щоб вона ні на що не розраховувала. Все ж, ми друзі дитинства і я думав, що зможемо нормально поговорити.

 — Так, я розумію. Сподіваюся, вона більше не буде ставити нам палиці в колеса… — Богдана взяла мене за руку. — Підемо перекусимо разом перед початком заходів?

— Так, ходімо, — я кивнув, чмокнувши її в щоку. Був дуже радий, що вона в мене була адекватна і все розуміла…

***

Після того, як ми перекусили, Богдана пішла до вбиральні, а я чекав на неї в холі.

Саме в цю мить мій телефон задзвонив. 

Я побачив, що дзвонить мама.

Вона мені майже ніколи не дзвонила. Я підозрював, що це Аля могла їй нажалітись, тому вона і набрала мене. Хоча може, я просто себе накручував.

Я зітхнув і взяв слухавку, поки Богдани поруч не було.

— Алло?

 — Привіт. любий, я тут почула новину… Про те, що в тебе нібито є дівчина, і що вона вагітна… Це правда? 

Ну, раз вже грати, то  певно треба грати до кінця. Я збирався одружитись на Богдані, тож для батьків найкраще думати, що то моя дитина. 

— Так, це правда, — сказав я. — Ми з нею розходились на деякий час, але зараз знов зійшлись. І так, вона вагітна. 

 — А ти впевнений, що то твоя дитина? — мама не була б мамою, якби не почала докопуватися до всього. — Якщо ви розходилися… Раптом вона завагітніла від іншого, а тепер хоче змусити тебе одружитися і виховувати чужого нащадка? 

— Так, впевнений, — сказав я. Авжеж, це була не моя дитина. Але мама про це не дізнається, я це твердо вирішив. — Вона була тільки зі мною. 

 — Зрозуміло… Ну ти ж нас познайомиш? — запитала вона трохи невдоволено. 

— Так, щойно ми приїдемо з Карпат — одразу познайомлю, — відповів я. — Богдана дуже хороша і сподобається вам, ось побачите.

 — Хочеться вірити, що вона не просто мисливиця за багатими чоловіками. — пробурмотіла мама. Видно, Аля щось наговорила їй на цю тему. 

— Ні, вона не така, запевняю тебе. Добре, мені треба йти. Коли ми приїдемо до Києва, я тобі подзвоню, — сказав я, бо побачив, що Бодя якраз йшла до мене…