32. Сем. "Я не забув"

Я не розумів її. Вже практично зізнався в почуттях, а вона все одно втікала. Схоже, вона дійсно хотіла бути з тим придурком. Іншого пояснення такій поведінці я не бачив.

А оте все про надійність і зради просто для красного слівця сказала.

Це страшенно бісило мене. 

Я вдягнувся і вирішив прогулятись. Подумав, що може свіже повітря приведе мої думки в порядок.

Але коли пройшов на задній двір готелю, то побачив, що на лавочці сидить Богдана. І сиділа вона не сама. Веніамін обіймав її, вона пригорталася до нього. Клята ганчірка! Хіба він не бачив, що вона тягнулась до мене, а не до нього? І все одно він на щось сподівався… Певно, через дитину. Дитина — такий аргумент, проти якого важко виставити якісь інші аргументи… 

Мені було боляче від цієї картини. В якусь мить Веніамін поглянув прямо на мене. 

Схоже, Богдана теж помітила цей його рух і прослідкувала за його поглядом, бо за мить наші з нею погляди зустрілись.

Вона одразу здригнулась і відсторонилася від обіймів Веніаміна. Дивилась на мене якось винувато, ніби боялася, що я влаштую скандал.

Невже я настільки жалюгідно виглядав в її очах?

Я зітхнув і розвернувся на сто вісімдесят градусів. Було дуже боляче. Але певно був час визнати, що я не цікавив Богдану. Що я все це собі просто придумав.

Я швидко пішов до номеру. Від жалості до себе хотілось набухатись. Але ж це тупо… 

І хоч я розумів, що це тупо, я дістав з бару чергові маленькі пляшечки.

І вже за півгодини випив більшість з них, цього разу вже не замислюючись, які пляшечки я пʼю і в якій черговості. 

Не знаю, скільки часу пройшло до того моменту, як мій телефон пискнув. повідомивши про нове повідомлення. Я відкрив його і побачив, що воно від Богдани. 

“Ти точно не наробиш якихось дурниць?” — написала вона. 

"Хіба тобі є до мене справа? Коли ти там обжимаєшся зі своїм коханцем?" — відповів я дещо грубо. Але я був дуже засмучений і алкоголь розвʼязав язик максимально. Хоча в цьому випадку розвʼязав він руки, а не язик, бо я таки писав повідомлення.

“Так, я переживаю за тебе, — відповіла вона. — Хочеш, прийду і ми поговоримо?”

"Хочу", — написав я раніше, ніж подумав. Все ж, це було жалюгідно. Але я хотів побачити її, було б тупо це заперечувати.

“Добре, тоді я зараз зайду…”

Не минуло й десяти хвилин, як двері мого номеру відчинилися, і Богдана несміливо зазирнула досередини, ніби перевіряючи, чи тут нікого немає, а тоді тільки увійшла. 

— Ти знову пив, — сказала вона з докором. 

— Мені знову фігово, — я знизав плечима, дивлячись прямо на неї. 

— Через мене? 

— Через твого коханця, — відповів я. 

— Мені дуже шкода, — зітхнула Богдана. — Реально, я не знаю, чому ти так накручуєш себе… Якби я була сама, без Веніаміна, певно, ти б так не реагував? 

— Ти мені не байдужа, хіба не ясно? — я не відводив від неї погляду. 

 — Ясно… Мені б дуже хотілося повернути час назад, у той день, коли ми зустрілися і все сталось, — вона ледь почервоніла. 

— Що, шкодуєш, що тоді поїхала зі мною? — я підтис губи. — Тому втекла? І не кажи мені про Аду. Якби ти хотіла, ти б поговорила зі мною. А так просто знайшла відмовку, щоб цього не робити.

 — Як я могла поговорити з тобою?  Ти теж міг не залишати мене одну тоді, — вона насупилась. 

— Після того я тобі писав. І дзвонив. Але ти мене заблочила. Ти це все прекрасно знаєш.

 — Бо я не бачила ні тих дзвінків, ані повідомлень, звідки мені знати, що вони були? — сказала вона.  — Я думала, що ти помирився зі своєю Адою і забув навіть думати про мене…

— Я не забув… — відповів я неголосно. Встав з ліжка і підійшов до неї впритул, зазираючи їй в очі. — Нічого не забув…