31. Богдана. "Ми впораємося..."

Я поспішно вийшла з номера Сема, відчуваючи, що в мене від хвилювання підкошуються ноги, стало страшно, що я прямо зараз можу втратити свідомість. Тому я на мить зупинилася біля відчиненого вікна в кінці коридору, жадібно вдихаючи свіже прохолодне повітря. 

І тут я побачила, як відчинилися двері одного з номерів, і звідти вийшла та сама Аля. І рушила в напрямку дверей Сема. 

Постукала і тут же увійшла.  Я боролася з бажанням підійти ближче до дверей і послухати, що там діється. Уявила собі, як Сем цілує її, і в мене аж серце заболіло від цієї думки. 

Чому я пішла, мені треба було залишитися, і будь що буде…

Але повертатися зараз, коли я сама йому сказала. що не почуваюся в безпеці поруч із ним, було б дивно. Тому, зібравши всю свою волю в кулак, я пішла геть. 

У номер повертатися не хотілось, і я вийшла з готелю та сіла на лавочку під розлогою липою. Дивилася на гори вдалині і думала про Сема. Чомусь у нас все складалося не так, як треба, ніби сама доля давала знаки, що ми не підходимо одне одному. 

Але мене так тягнуло до нього, коли я бачила його, то втрачала голову. Раніше, чуючи розповіді про такий фатальний потяг, думала, що їхні автори перебільшують, що такого не буває. Але ні, виявляється, буває. 

І я, така завжди виважена, спокійна, розсудлива людина, потрапила під цей потяг, який мені зараз уявився вже не в переносному, а в прямому значенні — як сила, яку неможливо зупинити, яка з легкістю знесе все, що стоїть на її шляху…

Це все було дуже складно, і я всерйоз замислилася — може, мені варто поїхати звідси, прямо зараз зібрати речі, викликати таксі і піти на вокзал? 

Я сиділа, зважуючи всі за” і “проти” цього рішення, і тут почула за своєю спиною кроки та озирнулася. До мене підійшов Веніамін. Я з полегшенням зітхнула, бо якоїсь миті мені здалося. що це Сем. 

— Я заходив до тебе і не знайшов. Писав тобі повідомлення, але ти, певно, не прочитала їх? — запитав він. — Вибач, якщо надокучаю, я просто переживав, тому і шукав тебе… 

 — Ой, вибач, мабуть, я поставила телефон на беззвучний режим і забула увімкнути, — сказала я. — Ти зовсім не надокучаєш, з чого ти взяв? 

Але з мого засмученого вигляду, певно, все було ясно. 

— Просто ти ніби уникаєш мене, — він зітхнув. — І взагалі… У тебе такий вигляд, ніби щось трапилось. Ти говорила з ним, так? 

 — Так, — видихнула я.  — Він сказав, що весь час думає про мене…

— Певно, захотів затягнути тебе в ліжко? — хмикнув Веніамін. — Для цього такі типи що завгодно скажуть.

Я відчула, що червонію. Так, скоріше за все, й було. А я повірила, що Сем мене досі кохає. Та яке “досі”? Він мене й не кохав ніколи, просто хотів отримати як трофей. А зараз, знову ж таки, через почуття власника, коли бачить, що здобич втікає від нього, у нього вмикається інстинкт переслідувача. Все просто… 

— Можливо, — невизначено пробурмотіла я. — Там до нього ще якась знайома приїхала. Весь час треться біля його номера…

— Ти його ревнуєш? — запитав Веніамін, зітхнувши. 

— Так, — вирвалось у мене. — Я дурепа, правда? 

— Він бабій. І точно не підходить тобі і твоїй дитині, — Веніамін взяв мене за руку. — Він буде поганим батьком, якщо взагалі навіть захоче бути батьком. Хіба тобі це треба? 

— Мабуть, ти маєш рацію… — зітхнула я. Не могла уявити Сема батьком, як не старалася. — Але принаймні він не здогадується, що це його дитина… Тож однією проблемою менше. Він не захоче її забрати у мене. 

— Та чоловікам не треба дитина, з чого ти взяла, що він взагалі захоче її забрати? — здивувався Веніамін. — Скоріше, скаже, що це не його справа, що він її не хотів, та і все.

— Хтозна, я чула такі випадки, коли чоловіки вирішували забрати собі дитину, особливо якщо це хлопчик. Хотіли спадкоємця чи хтозна для чого це їм було. Можливо, просто бажали помститися жінці, яка наважилася піти від них… Хоча я не думаю, що Сем настільки жорстокий. І все одно, як говорять — менше знаєш, краще спиш…

— Ну, може ти і маєш рацію, — сказав він замислено. — Добре. Якщо хочеш, ти можеш казати йому, що це моя дитина. Я це підтверджу. 

— Ти дуже добрий, — я взяла його за руку. — Я оце думаю, може мені поїхати, не залишатися тут? Сказати, що погано почуваюся чи ще щось…

— Ні, не треба втікати через того придурка. Ми впораємося, ось побачиш, — сказав він…