Вагітна наречена та чемпіонка

Глава 27. Перемога на фініші

Глава 27. Перемога на фініші

Ранок вирішальної гонки видався особливими. Над спортивним комплексом повільно розсіювався туман, відкриваючи довгу трасу, на якій сьогодні мала визначитися переможниця «Гран-прі швидкості». На трибунах збиралися глядачі, журналісти готували камери, а учасниці останнього заїзду проходили перевірку екіпірування.

Для Алексіс цей день став кульмінацією всього, через що їй довелося пройти.

Вона пам’ятала перший старт, коли ще не знала, що серед людей, які посміхаються їй, можуть бути ті, хто спробує використати її слабкості. Пам’ятала контракт на мільйон, зустрічі зі спонсором, падіння на тренуванні, лікарняну палату й безсонні ночі, коли здавалося, що повернутися на велосипед буде набагато складніше, ніж вона хотіла визнавати.

А ще пам’ятала, як Даміан тримав її за руку, коли вона сумнівалася в собі. Як Аліса плакала, звинувачуючи себе в її небезпеках. Як вони нарешті навчилися говорити про страх, не ховаючись за удаваною сміливістю.

Тепер усе це залишилося позаду.

Попереду була траса.

І фінішна лінія.

Алексіс стояла біля свого велосипеда, застібаючи застібку шолома. На ній був темний спортивний комбінезон із номером учасниці, а волосся було зібране так, щоб жодна пасма не заважала під час заїзду.

Вона глибоко вдихнула.

— Тільки не кажи, що знову розмовляєш зі своїм велосипедом, — пролунав позаду знайомий голос.

Алексіс обернулася.

Даміан стояв біля огорожі, тримаючи дві пляшки води. На його обличчі грала усмішка, але в очах ховалося хвилювання.

— Я просто нагадую йому, що сьогодні ми маємо працювати разом.

— І що ти йому обіцяла?

— Що не буду змушувати його виконувати дурниці.

— Чудово. Можливо, він навчить тебе того самого.

Вона засміялася й підійшла ближче.

— Ти сьогодні особливо сміливий.

— Я намагаюся приховати нервування.

— Не дуже виходить.

Даміан простягнув їй воду.

— Як нога?

— Добре. Учорашнє навантаження перенесла нормально. Тренер задоволений, лікар не має нових зауважень. Я дотримуюся плану.

— А самопочуття?

Алексіс уважно подивилася на нього.

— Даміане, я знаю, що ти хвилюєшся. Але я не збираюся приховувати біль або намагатися зробити щось за межами своїх можливостей. Якщо відчую, що не можу продовжувати безпечно, зупинюся.

Він повільно кивнув.

— Я вірю тобі.

Ці слова були важливішими, ніж вона очікувала.

— Дякую.

Даміан узяв її за руку й трохи нахилився до неї.

— І ще дещо. Я хочу, щоб ти сьогодні пам’ятала: ти вже довела, що здатна піднятися після падіння. Тобі не потрібно ризикувати собою, щоб переконати в цьому когось іще.

Алексіс стиснула його пальці.

— Я знаю. Але я хочу виграти.

— Тоді вигравай розумом, чемпіонко.

Вона всміхнулася.

— Саме це я й збираюся зробити.

Даміан поцілував її в чоло, а потім відступив, звільняючи дорогу до стартової зони.

— Я чекатиму на фініші.

— Тоді не відвертайся.

— Від тебе? Це практично неможливо.

Алексіс похитала головою, приховуючи усмішку, і рушила до свого тренера.

На трибунах Аліса вже зайняла місце поруч з Емілі та Віолеттою. У руках вона тримала той самий плакат, який зробила для сестри напередодні фінального етапу.

Тепер на ньому з’явився новий напис, доданий рожевим маркером:

«АЛЕКСІС, МИ ВІРИМО В ТЕБЕ!»

— Ти впевнена, що не хочеш додати ще кілька слів? — запитала Віолетта, дивлячись на плакат.

— Наприклад?

— «І не забудь привезти нам торт».

Аліса засміялася.

— Це я скажу їй особисто.

Емілі подивилася на подругу й тихо запитала:

— Ти вже не так хвилюєшся?

Аліса на мить замислилася.

— Хвилююся. Звичайно, хвилююся. Але тепер я розумію, що не можу прожити життя за Алексіс. Я можу підтримувати її, можу бути поруч, але рішення вона має приймати сама.

— І це правильно, — погодилася Емілі.

Аліса поглянула на трасу.

Вона бачила сестру біля старту — зосереджену, серйозну, готову до боротьби. Алексіс більше не виглядала так, ніби мусить комусь щось доводити. Вона не озиралася на глядачів у пошуках схвалення, не намагалася зловити погляд спонсора, не реагувала на чужі усмішки.

Вона дивилася тільки вперед.

— Знаєте, — прошепотіла Аліса, — я хочу, щоб моя донечка колись побачила цю гонку.

— Чому? — запитала Віолетта.

— Щоб вона знала, якою була її тітка. Щоб розуміла: сміливість — це не коли нічого не боїшся. Це коли знаєш про небезпеку, думаєш, зважуєш свої сили й усе одно не відмовляєшся від мрії лише через страх.

Емілі обійняла її за плечі.

— Тоді сьогодні в неї буде чудова історія.

Аліса підняла плакат вище.

— Давай, Алексіс! Ми з тобою!

Перед стартом усіх учасниць зібрали біля лінії. Диктор оголосив імена спортсменок, розповів про їхні результати й нагадав глядачам, що сьогоднішній заїзд стане вирішальним для загального заліку.

Коли пролунало ім’я Алексіс, трибуни відгукнулися гучними оплесками.

Вона почула голос сестри й на мить підняла голову.

Аліса махала плакатом, усміхаючись крізь хвилювання.

Алексіс помахала їй у відповідь.

Потім побачила Даміана. Він стояв біля огорожі, схрестивши руки на грудях, і дивився на неї так, ніби навколо не існувало ні глядачів, ні камер, ні інших спортсменок.

Вона усміхнулася йому.

Я повернуся.

Ця думка прозвучала в її голові чітко й спокійно.

Не як обіцянка обов’язково перемогти.

Як обіцянка берегти себе.

Алексіс зайняла місце на старті. Поряд із нею розташувалися найсильніші суперниці, серед яких були Вероніка Сталь і Кіра Мельник.

Вероніка нахилилася до неї.

— Ну що, цього разу спробуєш утриматися попереду?

Алексіс перевірила положення рук на кермі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше