Глава 26. Гонка без права на помилку
Ранок фінального етапу «Гран-прі швидкості» видався прохолодним і вітряним. Над спортивним комплексом висіло бліде осіннє небо, а навколо траси вже збиралися глядачі, журналісти й команди учасниць. На трибунах майоріли прапорці, лунали голоси вболівальників, а великі екрани транслювали імена спортсменок, які мали визначити переможницю турніру.
Для Алексіс цей день означав набагато більше, ніж боротьбу за призові гроші.
Вона поверталася після травми. Вона пережила сумніви, розчарування й підозри щодо несправності велосипеда. Вона відмовилася від грошей, якими спонсор намагався купити її мовчання, і не дозволила чужому тиску змусити себе відмовитися від власних принципів.
А тепер мала довести передусім самій собі, що все ще здатна змагатися на найвищому рівні.
Алексіс стояла біля технічної зони у спортивному костюмі, уважно слухаючи свого тренера. Поруч був її велосипед, ретельно перевірений напередодні. Перед стартом команда ще раз оглянула гальма, колеса, передачі та кріплення.
Вона більше не покладалася на випадок.
— Сьогодні головне — розрахунок, — наголосив тренер. — Ти знаєш трасу, знаєш свої сильні сторони. Не намагайся виграти гонку на першому кілометрі. Стеж за суперницями, контролюй темп і не забувай про відновлення після травми.
— Я пам'ятаю.
— І якщо відчуєш біль або запаморочення, негайно повідомляєш. Жодна медаль не варта твого здоров'я.
Алексіс серйозно кивнула.
— Я не збираюся ризикувати бездумно. Але якщо почуватимуся добре, боротимуся до кінця.
Тренер схвально всміхнувся.
— Саме цього я від тебе й чекаю.
Коли він відійшов до інших спортсменів, Алексіс залишилася на кілька секунд наодинці зі своїми думками.
Вона провела долонею по керму, перевіряючи звичне положення рук. Її серце билося швидше, ніж зазвичай. Не лише через хвилювання перед стартом. Вона добре розуміла, що сьогодні не буде легких суперниць.
Вероніка Сталь уже встигла виграти кілька етапів і славилася агресивним стилем їзди. Кіра Мельник була витривалою, холоднокровною та вміла чекати на помилку суперниці. Крім них, у фіналі брали участь спортсменки, які весь турнір залишалися в тіні, але мали достатньо досвіду, щоб несподівано змінити розстановку сил.
Алексіс не могла дозволити собі недооцінити жодну з них.
— Ти дивишся на велосипед так, ніби збираєшся допитати його перед стартом.
Знайомий голос змусив її обернутися.
Даміан стояв біля огорожі в чорній куртці. Його темне волосся трохи розтріпав вітер, а на обличчі грала звична усмішка. Проте в очах ховалося хвилювання, яке він не надто успішно намагався приховати.
— Перевіряю, чи не вирішив він сьогодні влаштувати мені сюрприз, — відповіла Алексіс.
— Сподіваюся, ти попередила його, що сюрпризи не входять до програми фіналу.
— Я попередила всіх.
Даміан підійшов ближче.
— Як почуваєшся?
— Добре. Трохи нервую.
— Це нормально.
— Ти не збираєшся сказати, що я маю заспокоїтися?
— Ні. Я вже зрозумів, що наказувати тобі заспокоїтися — найкоротший шлях до того, щоб ти розсердилася.
— Нарешті ти чогось навчився.
— Я швидко вчуся, коли йдеться про тебе.
Алексіс усміхнулася, але невдовзі її обличчя знову стало серйозним.
— Даміане, я хочу сьогодні проїхати цю гонку чесно. Без зайвих ризиків, без спроб комусь щось довести. Просто показати все, чого навчилася.
— Тоді саме це й роби.
Він узяв її за руку.
— Ти не мусиш перемагати, щоб я пишався тобою.
— Знаю.
— І не мусиш доводити, що можеш усе сама.
— Це вже складніше.
— Тоді вважай, що сьогодні твоя додаткова вправа — дозволити комусь за тебе вболівати.
Алексіс засміялася.
— Звучить як найважче випробування турніру.
Даміан нахилився й поцілував її в чоло.
— У такому разі я впевнений, що ти впораєшся.
Вона на мить притулилася до нього, а потім відступила.
— Побачимося після фінішу.
— Я буду тут.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
Алексіс востаннє стиснула його руку й повернулася до підготовки.
На трибунах Аліса сиділа між Емілі та Віолеттою. Вона одягла теплий светр, загорнулася в легкий плед і тримала в руках маленький плакат, який подруги допомогли їй зробити напередодні.
На ньому великими літерами було написано:
«АЛЕКСІС, ТИ НАША ЧЕМПІОНКА!»
Під написом Емілі намалювала маленький велосипед, а Віолетта додала рожеве сердечко.
Аліса не могла перестати хвилюватися. Вона намагалася переконати себе, що сестра підготовлена, що тренер контролює її навантаження, а лікар дозволив повернення до змагань за умови дотримання рекомендацій.
Та щоразу, коли камера показувала Алексіс на великому екрані, її серце стискалося.
— Вона впорається, — сказала Емілі, помітивши її стан.
— Я знаю. Просто…
Аліса замовкла.
Віолетта накрила її руку своєю.
— Ти боїшся, що вона знову постраждає?
— Так. Після всього, що сталося, мені хочеться просто забрати її додому, зачинити двері й нікуди не відпускати.
Емілі тихо засміялася.
— Повір, Алексіс вибила б двері й повернулася на трасу через вікно.
Аліса не втрималася й усміхнулася.
— Це правда.
— Вона сама обрала цей шлях, — продовжила Емілі. — І ти знаєш, як багато для неї означає можливість повернутися. Найкраще, що ти можеш зробити, — підтримати її.
Аліса поглянула на плакат у своїх руках.
Учора ввечері вони з Алексіс дали одна одній обіцянки. Не приховувати страху. Не брати на себе провину за чужі рішення. Не дозволяти минулому зруйнувати майбутнє.
Тепер Аліса мала виконати свою частину.
Не стримувати сестру власним страхом, а бути поруч, коли та потребуватиме підтримки.
Вона випросталася й підняла плакат вище.
#79 в Молодіжна проза
#1134 в Любовні романи
#484 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 14.11.2026