Глава 25. Обіцянка сестрі
Вечір повільно огортав місто золотавими сутінками. За вікнами квартири шуміли автомобілі, у сусідньому будинку вже спалахували вогники, а на кухні пахло свіжим чаєм і яблучним пирогом, який Аліса вирішила спекти, щоб хоч трохи відволіктися від тривожних думок.
Алексіс повернулася з тренування втомленою, але задоволеною. Вона обережно поставила спортивну сумку біля дверей, зняла куртку й прислухалася до тиші.
— Алісо? Я вдома!
— На кухні!
Алексіс пройшла коридором і зазирнула до сестри. Та стояла біля столу, розкладаючи шматочки пирога на тарілки. Її руде волосся було зібране у недбалий пучок, а на обличчі застигла задумливість.
— Ого! — Алексіс усміхнулася. — Це що, святкова вечеря на честь мого повернення до тренувань?
— Майже.
— А що означає «майже»?
— Що спочатку ти маєш помити руки, сісти й поїсти. А вже потім можеш розповідати, як сьогодні знову налякала тренера своєю впертістю.
— Я не лякала тренера!
Аліса мовчки подивилася на неї.
— Добре, — здалася Алексіс. — Можливо, трохи.
Сестри розсміялися, і на коротку мить усе знову стало таким, як раніше. Звичайний вечір, домашній пиріг, жарти й розмови про дрібниці.
Та Алексіс швидко помітила, що Аліса майже не торкається своєї порції. Вона раз у раз дивилася на сестру, ніби хотіла щось сказати, але щоразу передумувала.
— Що сталося? — нарешті запитала Алексіс.
— Нічого.
— Алісо.
— Я просто втомилася.
— Ти можеш обманювати кого завгодно, але не мене. Я знаю тебе все життя.
Аліса опустила очі й почала крутити ложечку в чашці.
— Я не хочу псувати тобі вечір.
— Ти нічого не зіпсуєш. Що б не сталося, я тебе вислухаю.
Аліса підняла на неї погляд. У її очах блищали невиплакані сльози.
— Алексіс, я боюся.
Усмішка повільно зникла з обличчя старшої сестри.
— Чого саме?
Аліса глибоко вдихнула, наче намагалася зібрати докупи всі думки, які не давали їй спокою останніми днями.
— Того, що через мене ти можеш втратити все.
— Що ти маєш на увазі?
— Турнір. Твою кар'єру. Можливо, навіть здоров'я. Ти вже впала, отримала травму, ледве повернулася до тренувань. Ти ризикуєш знову постраждати, а ще мусиш боротися з моїм колишнім, його грошима, погрозами, усіма цими проблемами…
Голос Аліси затремтів.
— Якби не я, тобі не довелося б через це проходити.
Алексіс повільно відклала виделку.
Ось воно.
Те, що сестра носила в собі, не наважуючись вимовити вголос.
— Алісо, подивися на мене.
Аліса похитала головою.
— Я не можу.
— Будь ласка.
Нарешті їхні погляди зустрілися.
— Ти справді вважаєш, що я звинувачую тебе в тому, що зі мною сталося?
— Ні… Я знаю, що ти ніколи цього не скажеш. Але я сама не можу перестати про це думати. Якби ти не підписала той контракт, якби не погодилася на турнір, якби не стала сперечатися зі спонсором через мене…
— Досить.
Алексіс сказала це тихо, але настільки твердо, що Аліса замовкла.
Старша сестра підвелася, обійшла стіл і присіла поруч.
— Послухай мене уважно. Я підписала контракт не тому, що ти попросила. Ти взагалі не хотіла, щоб я вплутувалася в цю історію. Я сама прийняла рішення. Сама обрала цей шлях і сама погодилася боротися за призові гроші.
— Але я знаю, чому ти це зробила…
— Так. Я хотіла допомогти тобі. Хотіла, щоб ти мала можливість спокійно народити донечку, облаштувати дитячу кімнату й більше ніколи не залежати від людини, яка намагалася керувати твоїм життям.
Алексіс накрила долоню сестри своєю.
— Але це була моя воля, Алісо. Не твоя провина.
Аліса закусила губу.
— Та як мені не відчувати провини, коли я бачу твою травму? Коли ти повертаєшся з тренувань виснажена, а я розумію, що попереду ще фінальна гонка? Я лежу вночі й думаю: а раптом щось станеться? Раптом ти більше не зможеш їздити? Раптом я втрачу тебе через власні проблеми?
Останні слова вона вимовила майже пошепки.
Алексіс відчула, як у неї стислося серце.
Вона пам'ятала, як у дитинстві Аліса боялася грози й прибігала до її кімнати. Як ховалася за її спиною, коли хтось ображав її в школі. Як плакала після першого розбитого серця й вірила, що старша сестра здатна виправити будь-яку несправедливість.
І тепер ця сама дівчина, яка завжди знаходила в ній захист, звинувачувала себе в її небезпеках.
— Алісо, — промовила Алексіс, обережно притягуючи її до себе. — Ти не можеш відповідати за кожне моє рішення. Так само, як я не можу прожити життя замість тебе.
Аліса притиснулася до її плеча.
— Я просто хочу, щоб ти була в безпеці.
— Я теж цього хочу.
— Тоді чому ти не можеш відступити?
Алексіс заплющила очі.
Це запитання було непростим. Вона могла відповісти, що не хоче програвати, що мусить довести свою силу, що їй потрібні гроші. Усе це було правдою, але не повною.
— Тому що страх не повинен вирішувати за мене, — нарешті сказала вона.
Аліса трохи відсторонилася.
— Що ти маєш на увазі?
— Я вже дозволяла страху керувати мною. Боялася довіряти людям. Боялася показати слабкість. Боялася, що якщо дозволю комусь наблизитися, то обов'язково постраждаю. А коли з'явився Даміан, я мало не зруйнувала наші стосунки тільки тому, що не хотіла знову бути вразливою.
Вона сумно всміхнулася.
— Тепер я вчуся жити інакше. Не без страху, а попри нього.
— Але ж ти можеш постраждати…
— Можу. Так само, як можу постраждати, якщо відмовлюся від усього, що люблю. Життя не дає гарантій, Алісо. Проте це не означає, що ми повинні замикатися вдома й боятися зробити бодай один крок.
Аліса мовчала.
— Я не збираюся ризикувати бездумно, — продовжила Алексіс. — Я слухаю тренера, дотримуюся рекомендацій лікаря, стежу за своїм станом і не збираюся приховувати біль. Я не хочу перемоги ціною власного здоров'я. Але якщо я готова до фіналу, то маю право спробувати.
#78 в Молодіжна проза
#1129 в Любовні романи
#477 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 14.11.2026