Глава 24. Повернення чемпіонки
Ранок зустрів Алексіс прохолодним повітрям і золотистим сонячним промінням, яке пробивалося крізь фіранки. Вона прокинулася раніше, ніж задзвонив будильник, і кілька хвилин лежала, дивлячись у стелю.
Сьогодні мав настати день, на який вона так довго чекала.
Повернення до тренувань.
Її нога вже майже не боліла, проте лікар наполегливо радив не поспішати. Після падіння Алексіс навчилася цінувати навіть найменші ознаки одужання: можливість без дискомфорту спуститися сходами, пройтися парком, піднятися з ліжка без звичного відчуття скутості. Вона більше не сприймала власне тіло як безмежне джерело сили, яке ніколи не підведе.
Тепер вона знала: справжня сила полягала не лише в умінні витримувати біль, а й у здатності вчасно зупинитися.
Але зупинитися назавжди Алексіс не збиралася.
На стільці біля ліжка лежала спортивна форма. Поряд стояли велосипедні черевики, а на тумбочці світився екран телефона з повідомленням від Даміана.
«Доброго ранку, чемпіонко. Не забудь поснідати. І пам’ятай: сьогодні ти повертаєшся до тренувань, а не доводиш усьому світові, що здатна зламати власні кістки вдруге. Я чекатиму на тебе біля спортивного комплексу».
Алексіс усміхнулася.
— Самовпевнений байкер, — пробурмотіла вона. — Вирішив командувати мною ще до сніданку.
Вона швидко надрукувала відповідь:
«А ти не забувай, що я не люблю наказів».
Відповідь надійшла майже миттєво.
«Це не наказ. Це прохання чоловіка, який хоче бачити тебе здоровою. І який, між іншим, привезе твою улюблену каву».
Алексіс мимоволі засміялася.
Відтоді як вони з Даміаном помирилися, між ними поступово зникала та напружена обережність, що раніше змушувала кожного приховувати власні почуття. Вони ще не давали одне одному гучних обіцянок, не будували далеких планів, але тепер Алексіс дозволяла йому бути поруч не лише тоді, коли їй було легко.
Особливо тоді, коли було важко.
Вона підвелася, одягнулася й пішла на кухню.
Аліса вже сиділа за столом у м’якому домашньому светрі, тримаючи обома руками чашку теплого чаю. На столі стояла тарілка з тостами, а поруч лежав блокнот, у якому вони останнім часом записували все, що стосувалося майбутньої заяви та розмов із юристом.
Побачивши сестру у спортивному одязі, Аліса широко розплющила очі.
— Ти вже готова?
— Майже.
— Алексіс, тільки не кажи, що сьогодні збираєшся відразу мчати на повній швидкості!
— Я збираюся виконувати рекомендації лікаря, — урочисто відповіла Алексіс, сідаючи навпроти. — Розминка, легкі вправи, перевірка самопочуття. Жодних рекордів.
Аліса примружилася.
— Ти звучиш підозріло переконливо.
— Бо я справді збираюся поводитися розумно.
— Запишу цей історичний момент у календарі.
Сестри розсміялися.
На коротку мить у домі знову запанувала звична атмосфера. Не було ані страху перед невідомими повідомленнями, ані болісних спогадів про зраджене кохання, ані відчуття, що кожен наступний день може принести нову неприємність. Проблеми нікуди не зникли, але тепер вони більше не залишалися з ними наодинці.
Аліса поклала долоню на живіт.
— Знаєш, мені здається, твоя племінниця теж хоче побачити, як ти повертаєшся на велосипед.
— Тоді вона має зрозуміти одну важливу річ, — усміхнулася Алексіс. — Справжня чемпіонка не здається після першого падіння.
— Але й не ігнорує лікарів, — нагадала сестра.
— Ви з Даміаном змовилися?
— Ні. Просто в нас однакова думка щодо твоєї впертості.
Алексіс закотила очі, але сперечатися не стала. Вона допила чай, з'їла тост і поцілувала сестру в чоло.
— Я повернуся за кілька годин. Якщо щось знадобиться, телефонуй.
— Обов'язково. І ти теж телефонуй, якщо втомишся. Не приховуй від мене біль, добре?
Алексіс затримала погляд на сестрі.
— Добре. Обіцяю.
Цього разу вона справді хотіла дотримати обіцянку.
Біля спортивного комплексу Даміан чекав на неї, спершись на свій мотоцикл. Чорна шкіряна куртка, темні джинси, знайома зухвала усмішка — здавалося, він зовсім не змінився.
Але коли Алексіс підійшла ближче, усмішка на його обличчі стала м'якшою.
— Ну що, готова знову підкорювати світ?
— Для початку я збираюся підкорити тренувальну доріжку.
— Чудовий план. Світ почекає.
Він простягнув їй паперовий стаканчик.
— Твоя кава. Без зайвого цукру.
Алексіс прийняла напій і здивовано подивилася на нього.
— Ти пам'ятаєш, як я п'ю каву?
— Я пам'ятаю значно більше, ніж ти думаєш.
— Наприклад?
Даміан нахилився трохи ближче.
— Що ти хмуришся, коли нервуєш. Що кусаєш нижню губу, коли намагаєшся прийняти складне рішення. І що починаєш сперечатися ще до того, як співрозмовник закінчить речення.
— Останнє неправда!
— Ти щойно довела протилежне.
Вона штовхнула його плечем, намагаючись приховати усмішку.
Даміан обережно торкнувся її руки.
— А якщо серйозно, я радий, що ти повернулася.
Його голос змінився. У ньому більше не було жартів.
Алексіс опустила погляд на їхні руки.
— Я теж. Мені бракувало велосипеда. Запаху траси, ранкових тренувань, навіть того жахливого свистка тренера.
— А мені бракувало твоєї усмішки після вдалого заїзду.
Вона підняла на нього очі.
— Даміане…
— Нічого не кажи. Я не вимагаю від тебе слів, до яких ти ще не готова.
Він не відпускав її руку, але й не намагався затримати силоміць.
— Просто дозволь мені бути поруч, Алексіс. Не замість тебе. Не попереду тебе. Поруч.
Ці слова торкнулися чогось глибокого в її серці.
Вона стільки років звикала розраховувати лише на себе, що будь-яка допомога спочатку здавалася загрозою її незалежності. Та Даміан поступово доводив, що підтримка не означає слабкість, а кохання не обов'язково перетворюється на клітку.
#77 в Молодіжна проза
#1126 в Любовні романи
#477 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 14.11.2026