Глава 21. Турбота
Ранок у спортивному комплексі почався незвично тихо. Алексіс сиділа на краю дивана в кімнаті відпочинку, тримаючи телефон у руках. На екрані залишилося відкрите листування з Даміаном. Учора вони нарешті поговорили відверто. Вона попросила пробачення за свої звинувачення, а він погодився дати їхнім стосункам ще один шанс.
Та Алексіс розуміла: одних слів замало.
Вона звикла доводити все власними вчинками. На велосипеді, у змаганнях, у житті. Якщо хотіла чогось досягти, мусила докласти зусиль. І тепер їй хотілося показати Даміану, що вона цінує його не лише тоді, коли він допомагає їй або підтримує під час труднощів.
Вона відкрила застосунок доставки їжі.
Даміан часто забував про обід, коли займався технічною підготовкою велосипедів. Він міг годинами стояти біля механіків, перевіряти деталі, сперечатися про налаштування та пояснювати спортсменам, як уникнути небезпечних помилок. А потім раптом виявлялося, що він цілий день пив лише каву.
Алексіс усміхнулася, згадуючи його незадоволене обличчя, коли вона востаннє нагадала йому поїсти.
— Ну що ж, містере Рейнере, сьогодні я подбаю про тебе, — пробурмотіла вона.
Вона замовила гарячий обід, салат і каву без цукру — саме таку, яку він любив. Потім написала коротке повідомлення.
«Не сперечайся. На тебе чекає обід. І цього разу ти зобов’язаний його з’їсти».
Відповідь прийшла майже відразу.
«Це наказ від чемпіонки чи запрошення на побачення?»
Алексіс закотила очі.
«Це спроба врятувати тебе від голодної смерті. Не плутай».
«Шкода. А я вже почав сподіватися».
Вона не втрималася від усмішки.
«Приходь до кімнати відпочинку за двадцять хвилин».
«Буду. І, Алексіс…»
Вона завмерла, побачивши нове повідомлення.
«Дякую, що дозволяєш мені бути поруч».
Усмішка повільно зникла з її губ, поступившись місцем чомусь теплому й трохи болючому.
Раніше вона вважала, що незалежність означає не потребувати нікого. Не просити допомоги. Не показувати слабкості. Не дозволяти іншій людині наближатися настільки, щоб вона могла завдати болю.
Але Даміан не вимагав від неї відмовитися від себе.
Він просто хотів бути поруч.
І, можливо, настав час дозволити йому це.
За двадцять хвилин Даміан увійшов до кімнати відпочинку.
На ньому були темні джинси, чорна футболка й та сама шкіряна куртка, без якої Алексіс уже майже не уявляла його образу. Волосся трохи розтріпалося від вітру, а на обличчі грала звична нахабна усмішка.
— Мені сказали, що тут на мене чекає несподіванка, — промовив він, зупинившись біля столу. — Я сподіваюся, це не черговий список моїх недоліків.
— Не хвилюйся. Він надто довгий, щоб я витрачала на нього весь ранок.
— О, ось тепер я впізнаю свою Алексіс.
Вона підсунула до нього пакет із їжею.
— Сідай і їж.
Даміан подивився на пакет, потім на неї.
— Ти замовила мені обід?
— Ні, я просто вирішила поставити на стіл випадковий пакет із їжею, а потім запросити тебе сюди. Звичайно, замовила!
Він повільно сів, але не поспішав відкривати контейнер.
— Чому?
Алексіс насупилася.
— Тому що ти постійно забуваєш поїсти.
— Я серйозно.
— А я серйозно відповідаю.
Даміан дивився на неї уважно, без звичної насмішки. Від цього погляду вона раптом відчула себе незручно.
— Я хотіла подякувати тобі, — нарешті сказала Алексіс. — За те, що ти не відвернувся від мене після нашої сварки. За те, що допомагаєш розібратися із ситуацією навколо велосипеда. І за те, що не намагаєшся змусити мене бути кимось іншим.
Він опустив очі на пакет.
— Ти не мусиш віддячувати мені їжею.
— Знаю.
— І не мусиш доводити, що тобі не байдуже.
— А якщо я хочу?
Даміан підняв голову.
Алексіс відчула, як починають палати щоки, але цього разу не відвела погляду.
— Я не завжди вмію правильно показувати свої почуття, — зізналася вона. — Іноді мені легше посваритися, ніж сказати, що я боюся. Легше відштовхнути людину, ніж визнати, що вона стала для мене важливою. Але я не хочу знову робити ту саму помилку.
Даміан повільно підвівся.
— Алексіс…
— Дай мені договорити, — попросила вона. — Я справді шкодую, що не вислухала тебе. Ти заслуговував на довіру, а я дозволила власному страху вирішити все за мене. Я не можу обіцяти, що ніколи більше не помилятимуся. Але хочу навчитися говорити з тобою, а не тікати від розмови.
На його обличчі з’явилася ніжність, якої вона раніше майже не бачила.
— Ти навіть не уявляєш, як багато для мене означають ці слова.
Він узяв її за руку.
Алексіс не відсмикнула її.
Даміан обережно підніс її долоню до губ і поцілував пальці. Потім перевернув її руку й торкнувся губами долоні, затримавшись на мить довше.
Алексіс завмерла.
— Що ти робиш? — прошепотіла вона.
— Дякую тобі.
— За обід?
— За те, що впускаєш мене у свій світ.
Він поцілував її руку ще раз, цього разу біля зап’ястя.
Алексіс відчула, як усередині щось розтає. Цей чоловік, який так любив дражнити її, сперечатися й удавати, ніби нічого не боїться, раптом став неймовірно ніжним.
— Ти дивишся на мене так, ніби я зробила щось надзвичайне, — тихо промовила вона.
— Для мене це надзвичайне.
— Я лише замовила тобі обід.
— Ні. Ти подумала про мене, коли могла думати тільки про власні проблеми.
Вона опустила погляд.
— У мене вистачає проблем.
— Знаю. Але навіть серед них ти знайшла місце для мене.
Даміан притулив її руку до своїх грудей.
— І я дуже цьому радий.
Алексіс зробила крок ближче.
— Тоді їж, поки все не охололо.
Він розсміявся.
— Ось тепер я остаточно закохався.
— Ти вже казав, що закохався.
#74 в Молодіжна проза
#1118 в Любовні романи
#482 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 14.11.2026