Глава 19. Саботаж
Ранок важливого етапу «Гран-прі швидкості» почався для Алексіс із тривоги. Вона майже не спала цієї ночі. Після сварки з Даміаном думки не давали спокою, а відсутність відповіді на її повідомлення змушувала знову й знову перевіряти телефон. Вона розуміла, що він має право на образу, проте від цього чекати не ставало легше.
Алексіс уже двічі відкривала їхнє листування, перечитувала власне вибачення й закривала його, так і не наважившись написати ще щось.
Досить. Сьогодні важливий етап. Спочатку змагання, потім усе інше.
Вона відклала телефон і підвелася з ліжка. Травмована нога ще трохи боліла, але лікар дозволив поступово повертатися до навантажень за умови, що вона не ігноруватиме неприємних відчуттів. Алексіс збиралася виконати всі рекомендації й не ризикувати здоров'ям заради одного результату.
Проте пропускати етап вона не хотіла.
Перша перемога довела, що вона здатна змагатися з найсильнішими спортсменками. Тепер їй потрібно було підтвердити, що падіння не зламало її, а чужі інтриги не змусять відмовитися від мрії.
У дверях з'явилася Аліса. Її руде волосся було зібране в недбалий пучок, а в руках вона тримала чашку теплого чаю.
— Ти вже прокинулася?
— Як бачиш.
— І знову не спала?
Алексіс зітхнула.
— Трохи думала.
— Про змагання чи про Даміана?
— Алісо!
— Добре, мовчу. Але повідомлення він отримав?
— Так.
— Відповів?
Алексіс похитала головою.
Сестра поставила чай на тумбочку й сіла поруч.
— Ти вибачилася. Тепер дай йому час.
— Я знаю.
— І не дозволяй вашій сварці зіпсувати тобі день. Ти стільки працювала заради цього турніру.
Алексіс усміхнулася й обійняла сестру.
— Саме це я й збираюся зробити.
— Чудово. А тепер снідай. Тобі потрібні сили, а мені — спокій за двох. У мене й без твоїх пригод достатньо причин хвилюватися.
Алексіс поцілувала її в щоку.
— Обіцяю бути обережною.
Вона ще не знала, що вже за кілька годин їй доведеться довести цю обіцянку набагато серйозніше, ніж вона могла уявити.
Спортивний комплекс зустрів учасниць гамором, оголошеннями й гуркотом технічних машин. На території готувалися до наступного етапу: працівники перевіряли огородження, волонтери розставляли покажчики, а спортсмени розминалися біля стартової зони.
Попереду чекала складна траса з довгим підйомом, кількома різкими поворотами й фінішною ділянкою, де вирішальними мали стати витривалість і вміння правильно розрахувати сили.
Алексіс приїхала раніше за більшість учасниць.
Вона хотіла спокійно оглянути велосипед, перевірити екіпірування та налаштуватися на гонку без зайвої метушні.
У технічній зоні вже працював механік, який обслуговував велосипеди учасниць за графіком.
— Доброго ранку, — привіталася Алексіс.
— Доброго. Як нога?
— Краще. Але сьогодні без зайвого геройства.
Механік усміхнувся.
— Оце правильний підхід. Перевіримо велосипед, а потім вирішиш, чи готова до старту.
Вона кивнула й поставила велосипед на стійку.
Поки механік перевіряв основні вузли, Алексіс переглядала маршрут на планшеті. Вона знала, що після падіння не може дозволити собі необережності. Сьогодні їй доведеться уважніше стежити за суперницями й не піддаватися на провокації.
Особливо на провокації Вероніки.
Після вчорашньої розмови біля адміністративного корпусу Алексіс не могла позбутися думки, що суперниця навмисно згадала Даміана в її присутності. Довести це було неможливо, але надто вже задоволено Вероніка виглядала після тієї розмови.
Наче саме такої реакції й чекала.
— Перевірку завершено, — сказав механік. — Зовні все гаразд. Але перед виїздом усе одно зроби короткий тест. Не поспішай одразу на трасу.
— Звісно.
Алексіс подякувала й забрала велосипед.
Вона вже збиралася їхати до розминочної ділянки, коли помітила Вероніку. Та стояла неподалік разом із Кірою й розмовляла з одним із працівників організації.
Побачивши Алексіс, Вероніка усміхнулася.
— О, наша зірка повернулася! Сподіваюся, нога більше не заважає?
— Дякую за турботу. Усе добре.
— Рада чути. Було б прикро, якби ти знову не змогла завершити гонку.
— Не хвилюйся. Я сама вирішу, коли мені зупинятися.
Вероніка злегка підняла руки, ніби здаючись.
— Я лише бажаю тобі успіху.
— Тоді бажай мовчки.
Кіра пирснула, приховуючи сміх. Вероніка ж не втратила усмішки.
— Яка ж ти недовірлива, Алексіс. З такою вдачею тобі буде важко знайти друзів.
— А я сюди приїхала не друзів шукати.
— Це помітно.
Вероніка повернулася до розмови з працівником, ніби нічого особливого не сталося.
Алексіс від'їхала, не бажаючи витрачати сили на словесні перепалки.
Вона вирішила, що не дозволить суперниці вивести себе з рівноваги.
Сьогодні вона мала зосередитися лише на гонці.
Розминочна ділянка була майже порожньою. Кілька спортсменок уже завершували підготовку, а решта чекали своєї черги біля технічних столів.
Алексіс застебнула шолом, перевірила рукавички й обережно сіла на велосипед.
Спочатку все здавалося звичним.
Вона зробила кілька легких обертів педалями, перевірила посадку, перемкнула передачу. Ланцюг слухняно перейшов на іншу зірку.
Алексіс проїхала ще кілька метрів і вирішила перевірити гальма.
Саме тоді відчула щось дивне.
Реакція заднього гальма була не такою, як завжди. Рух ручки здавався неприродно довгим, а уповільнення — недостатньо чітким.
Вона негайно зупинилася.
Серце в грудях ударило сильніше.
— Що за…
Алексіс спробувала ще раз, цього разу на зовсім малій швидкості. Результат був таким самим. Вона не стала продовжувати тест і зійшла з велосипеда.
Поглянувши на механізм, Алексіс зрозуміла, що проблема не схожа на звичайне зношення. Щось у налаштуванні гальма було не так.
#74 в Молодіжна проза
#1122 в Любовні романи
#483 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 14.11.2026