Глава 17. Погрози Алісі
Осінній ранок видався тихим і похмурим. Дощ дрібно стукав у шибки, залишаючи на склі прозорі доріжки, а вітер зривав із дерев останнє жовте листя.
Аліса сиділа на дивані у вітальні, тримаючи в руках чашку теплого чаю. Поруч лежав блокнот із планами облаштування дитячої кімнати. Ще кілька днів тому вона із задоволенням переглядала фотографії рожевих ліжечок, білих комодів і маленьких суконь для донечки. Вона навіть почала складати список речей, які хотіла придбати до народження дитини.
Тепер же її думки раз у раз поверталися до колишнього нареченого.
Після втечі з весілля Аліса сподівалася, що він нарешті зрозуміє: їхні стосунки закінчилися. Вона не хотіла помсти, скандалів чи публічного приниження. Їй було достатньо залишити минуле позаду й спокійно народити донечку.
Але чоловік, який колись обіцяв зробити її найщасливішою жінкою у світі, не збирався так просто відпускати її.
Його останні дзвінки, вимоги повернутися й погрози на адресу Алексіс лише підтверджували це.
Аліса притиснула долоню до живота.
— Усе буде добре, маленька, — прошепотіла вона. — Мама подбає про тебе. Я обіцяю.
Вона сама потребувала цих слів не менше, ніж її майбутня донечка.
Телефон, залишений на столику, раптом завібрував.
Аліса машинально потягнулася до нього, думаючи, що це повідомлення від Емілі або Віолетти. Проте на екрані висвітився незнайомий номер.
Вона відкрила повідомлення.
«Ти справді думаєш, що можеш просто втекти й почати нове життя? Не поспішай облаштовувати дитячу кімнату. Ти ще не знаєш, скільки проблем чекає на тебе попереду. Ми зробимо все, щоб ти не змогла спокійно виховувати цю дитину. І жодне інше місто тебе не врятує».
Аліса завмерла.
Вона перечитала повідомлення раз, удруге, втретє, сподіваючись, що неправильно зрозуміла його зміст.
Але слова не змінювалися.
Пальці затремтіли. Чашка ледь не вислизнула з рук, і трохи чаю розлилося на плед.
— Ні… — видихнула вона.
Вона швидко озирнулася, ніби хтось міг стояти за спиною й спостерігати за нею.
У будинку було тихо.
Алексіс поїхала на огляд до лікаря, а Даміан пообіцяв забрати її після прийому. Після травми сестра нарешті почала поступово відновлюватися, хоча лікарі ще не дозволяли їй повертатися до повноцінних тренувань.
Попри біль і невизначеність щодо наступного етапу, Алексіс намагалася не втрачати надії. Вона щодня виконувала рекомендації лікаря, працювала з реабілітологом і терпляче чекала на дозвіл повернутися до велосипеда.
Аліса не хотіла додавати їй нових переживань.
Особливо тепер, коли Алексіс нарешті дозволила Даміану наблизитися до себе.
Аліса знала, що їхні стосунки почали змінюватися. Сестра вже не так різко відкидала його турботу, іноді усміхалася, коли отримувала повідомлення від байкера, і навіть дозволяла йому залишатися поруч під час відновлення.
Після всіх переживань Алексіс заслужила хоча б трохи щастя.
Аліса не могла дозволити, щоб її власні страхи знову зруйнували спокій сестри.
Вона зробила скриншот повідомлення, зберегла його й поклала телефон на стіл.
Потім повільно підвелася, підійшла до вікна й довго дивилася на мокрий двір.
Уперше за останні тижні їй захотілося втекти.
Не просто піти з дому, як того весільного дня, коли вона дізналася про зраду.
Вона хотіла поїхати далеко. В інше місто, де ніхто не знав би її імені, де колишній наречений не міг би так легко знайти її, де вона могла б народити дитину й почати все спочатку.
Але чи справді відстань захистила б її?
Вона не знала.
І саме це лякало найбільше.
Коли Алексіс повернулася додому, Аліса вже встигла прибрати розлитий чай і сховати телефон у кишеню кардигана.
— Я вдома! — гукнула Алексіс із передпокою. — І маю дві новини.
Аліса змусила себе усміхнутися й вийшла їй назустріч.
— Сподіваюся, обидві хороші.
— Перша: лікар задоволений моїм відновленням. Коліно ще потребує часу, але прогрес є.
— Це чудово!
Аліса щиро зраділа й обережно обійняла сестру, стежачи, щоб не зачепити її ногу.
— А друга новина? — запитала вона.
Алексіс хитро всміхнулася.
— Даміан сьогодні заявив, що якщо я продовжу вперто виконувати всі вправи, то скоро зможу знову випередити його навіть на велосипеді.
— А ти що відповіла?
— Що йому краще починати тренуватися вже зараз.
Аліса засміялася.
— Ви обоє неможливі.
— Зате він сьогодні привіз мені каву.
— О, то це вже серйозно.
— Не починай.
— Я нічого не кажу.
— Ти саме збираєшся.
Аліса знову засміялася, і на кілька секунд їй здалося, що страх відступив.
Але варто було згадати повідомлення, як усередині знову стислося серце.
Алексіс уважно подивилася на сестру.
— Ти якась бліда. Усе гаразд?
— Так. Просто погано спала.
— Точно?
— Так, Алексіс. Не хвилюйся.
Сестра ще мить дивилася на неї, а потім кивнула.
— Добре. Але якщо щось турбує, скажи мені. Я зараз не можу ганятися трасою, зате можу вислухати тебе.
Аліса ледь не розплакалася.
Їй так хотілося розповісти все негайно. Показати повідомлення, притулитися до сестри й почути, що вони впораються.
Та вона уявила, як Алексіс знову почне хвилюватися, як намагатиметься захистити її, забувши про власне відновлення.
Ні.
Цього разу Аліса мала впоратися сама.
Принаймні так вона переконувала себе.
— Я просто втомилася, — повторила вона. — Мабуть, піду трохи полежу.
— Добре. А я поки відповім Даміану.
Аліса швидко відвернулася, щоб сестра не помітила її сліз.
Вона ще не знала, що приховане повідомлення стане початком рішення, яке може віддалити її від єдиної людини, на яку вона завжди могла покластися.
#121 в Молодіжна проза
#1698 в Любовні романи
#759 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 14.11.2026