Вагітна наречена та чемпіонка

Глава 16. Коли поруч є кохання

Глава 16. Коли поруч є кохання

Відновлення виявилося значно складнішим, ніж Алексіс могла собі уявити.

Вона звикла прокидатися рано, одягати спортивну форму, сідати на велосипед і відчувати, як свіже повітря наповнює легені. Звикла до швидкості, до напруження м’язів, до приємної втоми після тренування. Звикла самостійно вирішувати, коли прискоритися, а коли пригальмувати.

Тепер же її ранок починався з ліків, рекомендацій лікаря та нагадувань не навантажувати травмовану ногу.

І це дратувало її неймовірно.

— Я можу сама дістати чашку, — заявила Алексіс, коли Аліса потягнулася до верхньої полиці.

— Звісно, можеш. Але вона стоїть високо, а тобі не можна зайвий раз напружуватися.

— Я не збираюся стрибати до неї на одній нозі.

— Ось саме. Тому я й дістану.

Аліса поставила чашку перед сестрою й сіла навпроти.

— Ти сьогодні вже двічі намагалася самостійно підвестися без опори.

— Я просто хотіла пройтися кімнатою.

— А лікар що сказав?

— Що мені потрібен спокій.

— От і слухайся.

Алексіс невдоволено відкинулася на спинку стільця.

— Ти стала нестерпною.

— Я вчилася в найкращої.

Аліса усміхнулася, але потім її погляд пом’якшав.

— Алексіс, я знаю, як тобі важко. Ти все життя звикла покладатися на себе. Але зараз тобі не потрібно доводити, що ти здатна зробити все самостійно.

— Я не люблю залежати від інших.

— Це не означає, що ти залежиш від нас. Це означає, що ми тебе любимо й хочемо допомогти.

Алексіс опустила очі на чашку.

Вона знала, що сестра має рацію. Та прийняти це виявилося набагато важче, ніж погодитися з розумними словами.

Після падіння їй доводилося просити про допомогу навіть у дрібницях. Дістати речі з шафи, принести воду, влаштуватися на дивані так, щоб не турбувати коліно. Кожне таке прохання нагадувало, що її тіло більше не слухається так, як раніше.

А ще залишався турнір.

Наступний етап наближався, а вона досі не знала, чи дозволить лікар повернутися на трасу. Навіть думка про можливість пропустити змагання викликала в ній роздратування й тривогу.

— Я хочу тренуватися, — тихо сказала Алексіс.

— Ти обов’язково повернешся до тренувань, коли лікар дозволить.

— А якщо це станеться надто пізно?

Аліса накрила її руку своєю.

— Тоді ти вирішиш, що робити далі. Але не змушуй себе платити здоров’ям за те, що не можеш контролювати.

Алексіс нічого не відповіла.

Вона не хотіла, щоб сестра бачила, наскільки сильно її лякає невідомість.

Адже на трасі вона завжди знала, що робити.

А тепер навіть власне майбутнє здавалося поворотом, за яким не видно дороги.

Ближче до обіду у двері подзвонили.

Аліса пішла відчиняти, а за кілька секунд із передпокою почувся знайомий голос:

— Я приніс продукти, щось смачне для нашої чемпіонки й одну дуже важливу річ.

— Якщо це ще один список рекомендацій лікаря, я тебе вижену, — одразу озвалася Алексіс із вітальні.

До кімнати увійшов Даміан Рейнер із паперовим пакетом у руці.

— Як приємно, коли мене зустрічають із такою ніжністю.

— Ти сам напросився.

— А я вже почав думати, що ти сумувала.

— Ти надто високої думки про себе.

— Це не відповідь.

Алексіс закотила очі, але ледь помітна усмішка все ж з’явилася на її обличчі.

Даміан поставив пакет на стіл і підійшов ближче.

— Як нога?

— На місці.

— А якщо серйозно?

— Болить менше, ніж учора. Але лікар усе ще забороняє навантаження.

— Це добре.

Він не став розпитувати далі, натомість дістав із пакета контейнер із фруктами, свіжу випічку та невеликий букет осінніх квітів.

Алексіс здивовано подивилася на квіти.

— Це що?

— Квіти.

— Дякую, я вмію розпізнавати рослини. Навіщо вони?

— Бо мені захотілося принести тобі щось красиве.

— Я не хвора.

— Я помітив. Хвора людина, мабуть, не дивилася б на мене так, ніби планує поховати під гаражем.

Аліса, яка саме повернулася до вітальні, розсміялася.

— Даміане, не звертай уваги. Вона так поводиться з усіма, хто намагається про неї подбати.

— Я вже зрозумів.

— Я все чую! — обурилася Алексіс.

— Ми на це й розраховували, — відповіла сестра.

Даміан поставив квіти у вазу й озирнувся.

— Алісо, допоможеш мені на кухні?

Алексіс підозріло примружилася.

— Навіщо?

— Хочу запитати, де у вас стоять тарілки.

— Тарілки в шафі.

— Бачиш? — Даміан усміхнувся. — Ти могла б просто відповісти, але вирішила влаштувати допит.

Аліса ледве стримувала сміх.

— Ходімо, я покажу.

Коли вони вийшли, Алексіс залишилася сама.

Вона подивилася на квіти, потім на пакет із фруктами й тихо зітхнула.

Даміан умів дратувати її одним поглядом. Але він також умів з’являтися саме тоді, коли їй бракувало сил удавати, що все гаразд.

І це лякало її значно більше, ніж його жарти.

За обідом Аліса раптом поклала виделку й уважно подивилася на сестру.

— Мені здається, тобі потрібно вийти на свіже повітря.

Алексіс підняла брови.

— Мені здається, тобі потрібно перестати вигадувати мені заняття.

— Я серйозно. Лікар дозволив короткі прогулянки, якщо ти не перевантажуватимеш ногу. А весь ранок ти сидиш у кімнаті й дивишся на телефон із таким виглядом, ніби він особисто зіпсував тобі життя.

— Я перевіряю повідомлення від організаторів.

— Ти перевіряєш їх кожні п’ять хвилин.

— Алісо…

— Ні, послухай мене. Ти не можеш постійно думати про турнір. Тобі потрібне щось інше. Розмова, свіже повітря, нормальний вечір без обговорення травм і змагань.

Алексіс примружилася.

— І хто, на твою думку, має забезпечити мені це «щось інше»?

Аліса невинно знизала плечима.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше