Глава 14. Таємниця зради
Алексіс повернулася додому ближче до вечора. Увесь шлях вона прокручувала в голові розмову з колишнім нареченим Аліси. Його самовпевненість, холодний погляд і папка з документами, яку він поклав перед нею в готелі, не давали спокою.
Він не просто хотів повернути Алісу. Він прагнув знову отримати над нею владу. А якщо не міг зробити це безпосередньо, то намагався натиснути через Алексіс.
Невже він справді вважає, що може купити всіх навколо?
Алексіс відчинила двері й одразу почула тиху музику з вітальні. Там, на дивані, сиділа Аліса, загорнувшись у м’який плед. Перед нею стояла чашка чаю, до якої вона, судячи з усього, навіть не торкнулася.
Побачивши сестру, Аліса спробувала усміхнутися.
— Ти повернулася.
— Так. — Алексіс зняла куртку й уважно подивилася на неї. — Як ти почуваєшся?
— Нормально.
Ця відповідь прозвучала надто швидко.
Алексіс знала свою сестру. Коли Аліса справді почувалася добре, вона могла розповідати про дрібниці годинами. Коли ж щось боліло, ховалася за короткими фразами й удаваною усмішкою.
— Алісо, — тихо промовила вона, сідаючи поруч. — Я не збираюся змушувати тебе розповідати те, до чого ти не готова. Але після сьогоднішньої зустрічі я хочу, щоб ти знала: більше не мусиш проходити через це сама.
Аліса опустила очі.
— Він знову погрожував тобі?
— Намагався. Хотів, щоб я переконала тебе повернутися до нього. Обіцяв не створювати проблем із моєю участю в турнірі, якщо я допоможу йому повернути тебе.
Аліса зблідла.
— Він справді сказав це?
— Майже дослівно.
— Господи…
Вона міцніше стиснула край пледа.
— Це через мене ти тепер маєш проблеми. Спочатку він зіпсував моє життя, а тепер намагається зруйнувати твоє.
— Припини, — твердо сказала Алексіс. — Ти не винна в його вчинках. І я не дозволю тобі знову взяти на себе відповідальність за чужу жорстокість.
— Але ти стільки працювала заради цього турніру. Ти тренувалася роками, вигравала змагання, а тепер ризикуєш втратити все через мою історію.
— Я ризикувала б значно більше, якби дозволила йому вирішувати, кому з нас можна бути щасливою.
Аліса подивилася на сестру, і її очі наповнилися слізьми.
— Я так хотіла, щоб у мене була нормальна сім’я, Алексіс. Я справді вірила, що він мене кохає.
Алексіс обійняла її за плечі.
— Тоді розкажи мені все. Не лише про весілля. Про те, що відбувалося між вами раніше. Я хочу знати правду, якщо ти готова нею поділитися.
Аліса довго мовчала. Потім поставила чашку на журнальний столик і відкинула плед.
— Я навіть не знаю, з чого почати.
— З того, що найбільше болить.
Аліса заплющила очі.
І нарешті заговорила.
— Спочатку він був зовсім іншим, — почала Аліса. — Умів бути уважним, терплячим, романтичним. Пам’ятаєш, як я розповідала тобі про наші перші побачення? Він надсилав квіти без приводу, забирав мене після роботи, запам’ятовував, яку каву я люблю. Мені здавалося, що я зустріла чоловіка, з яким можна побудувати справжню сім’ю.
— Пам’ятаю, — відповіла Алексіс.
Вона також пам’ятала інше: як після кожної такої розповіді Аліса світилася від щастя, а Алексіс намагалася не показувати сумнівів. Їй не подобалося, що наречений сестри надто часто говорив про гроші, статус і те, як повинна поводитися його майбутня дружина.
Тоді Алексіс вирішила, що, можливо, просто не розуміє їхніх стосунків.
Тепер вона починала усвідомлювати, наскільки помилялася, коли не наполягла на серйозній розмові.
— Коли він запропонував мені переїхати до нього, я погодилася, — продовжила Аліса. — Він казав, що так нам буде легше планувати весілля. Але майже відразу почав вирішувати, що я повинна робити.
— Наприклад?
— Спочатку дрібниці. Він говорив, що мені не потрібна та робота, бо я втомлююся. Потім переконував, що краще звільнитися й займатися облаштуванням нашого майбутнього дому. Мовляв, його заробітку вистачить на нас обох.
Алексіс насупилася.
— А ти хотіла звільнятися?
— Ні. Мені подобалася моя робота. Я любила спілкуватися з людьми, мати власні гроші. Але він ображався, коли я відмовлялася.
— Що він робив?
— Не кричав. Принаймні спочатку. Просто ставав холодним. Міг цілий вечір не розмовляти зі мною, а потім сказати, що я ставлю роботу вище за наші стосунки.
Аліса гірко всміхнулася.
— І я почувалася винною. Починала пояснювати, що люблю його, що хочу бути з ним. А він обіймав мене й казав, що просто хвилюється за наше майбутнє.
Алексіс повільно видихнула.
— Це не турбота, якщо за нею стоїть вимога відмовитися від власного життя.
— Тепер я це розумію.
Аліса витерла сльозу.
— Потім він почав цікавитися, з ким я спілкуюся. Якщо мені телефонував хтось із друзів-чоловіків, він обов’язково запитував, хто це і чому ця людина мені телефонує. Якщо я зустрічалася з подругами, хотів знати, куди саме ми йдемо, скільки будемо там і хто ще прийде.
— Він перевіряв твій телефон?
Аліса не відразу відповіла.
Цього мовчання було достатньо.
— Так, — нарешті прошепотіла вона. — Спочатку він просив показати фотографії. Потім почав брати телефон до рук, коли я відходила. Казав, що між людьми, які кохають одне одного, не повинно бути секретів.
Алексіс стиснула щелепи.
— А коли ти відмовлялася?
— Він запитував, що я приховую. Казав, що якби я була чесною, то не боялася б показати йому все. Я не хотіла сварок, тому поступалася.
— Алісо…
— Я знаю, що це звучить жахливо. Але тоді я не бачила всього так чітко. Він не забороняв мені виходити з дому. Не відбирав у мене ключі. Не казав прямо, що я не можу зустрічатися з подругами. Він просто робив так, що після кожної моєї спроби побути самостійною я почувалася поганою нареченою.
#89 в Молодіжна проза
#1270 в Любовні романи
#544 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 14.11.2026