Вагітна наречена та чемпіонка

Глава 12. Перший поцілунок

Глава 12. Перший поцілунок

Наступний день розпочався для Алексіс із рішучого настрою.

Вона прокинулася раніше за будильник, зробила ранкову розминку й уважно перевірила спортивну сумку. Рукавички, шолом, форма, пляшка води, запасна камера — усе лежало на своїх місцях. Після вчорашнього конфлікту з Веронікою їй особливо хотілося довести, що жодні провокації не змусять її забути про головну мету.

Але найбільше Алексіс прагнула довести це самій собі.

Вона не хотіла виходити на трасу з думками про суперницю. Не хотіла згадувати небезпечний маневр, її глузливу усмішку чи слова про випадкову перемогу. Сьогодні мала значення лише гонка.

Телефон на тумбочці завібрував.

Повідомлення від Аліси.

«Доброго ранку, моя чемпіонко! Ми з маленькою принцесою бажаємо тобі перемоги. Але пам’ятай: навіть якщо сьогодні щось піде не так, ми все одно пишатимемося тобою. Люблю тебе!»

Алексіс усміхнулася й приклала долоню до грудей.

Її сестра вміла знаходити правильні слова навіть тоді, коли сама потребувала підтримки. Після втечі з весілля Аліса поступово поверталася до життя. Вона вже не здригалася від кожного дзвінка, почала облаштовувати майбутню дитячу кімнату й дедалі частіше говорила про донечку з ніжною усмішкою.

Алексіс хотіла, щоб так тривало й надалі.

Щоб сестра більше ніколи не почувалася самотньою.

Щоб маленька дівчинка народилася в любові, а не в страху.

Саме заради цього вона підписала контракт на участь у «Гран-прі швидкості». І саме тому не мала права дозволити собі необдуманих вчинків.

Вона швидко відповіла Алісі:

«Дякую, рідна. Я зроблю все, що від мене залежить. А ти сьогодні відпочивай і не забудь поснідати. Це наказ від майбутньої тітки!»

За кілька секунд прийшла відповідь із сердечками.

Алексіс сховала телефон у кишеню, взяла сумку й вийшла з квартири.

Попереду був новий день, нова гонка й можливість показати, чого вона насправді варта.

Вона ще не знала, що цього разу на фініші її чекатиме не лише перемога.

Спортивний комплекс уже гудів від голосів, музики й оголошень.

На майданчику зібралися учасниці, тренери та представники організаційного комітету. Декілька глядачів стояли за огородженням, спостерігаючи за підготовкою спортсменок. Повітря було прохолодним, але сонце вже пробивалося крізь осінні хмари, обіцяючи ясний день.

Алексіс приїхала заздалегідь.

Вона переодяглася, перевірила велосипед і кілька разів проїхала коротку розминкову дистанцію. Ноги працювали добре, дихання залишалося рівним, а в голові поступово встановлювалася звична зосередженість.

— Сьогодні ти якась особливо серйозна.

Знайомий голос змусив її озирнутися.

Даміан Рейнер стояв біля технічної зони, спираючись плечем на стійку. На ньому була чорна футболка, темні джинси й шкіряна куртка, яку він недбало перекинув через руку. Темне волосся трохи розтріпав вітер, а на губах грала та сама нахабна усмішка, яка вже давно почала діяти на Алексіс підозріло дивним чином.

— А ти сьогодні особливо балакучий, — відказала вона.

— Я просто прийшов побажати тобі успіху.

— І для цього обов’язково було коментувати мій вираз обличчя?

— Звісно. Інакше ти могла б подумати, що я став вихованим.

Алексіс пирхнула.

— Не хвилюйся. Така небезпека тобі не загрожує.

Даміан засміявся й підійшов ближче.

— Як настрій?

— Бойовий.

— Чудово. А як коліно? Учора ти різко змінила траєкторію. Не потягнула м’язи?

Вона здивовано подивилася на нього.

— Усе гаразд.

— Точно?

— Даміане, я спортсменка, а не порцелянова лялька.

— Я помітив. Порцелянові ляльки зазвичай не погрожують людям перемогою з таким виразом обличчя.

— Я тобі не погрожувала.

— Ти повідомила, що збираєшся перемогти. Для мене це звучало як дуже особистий виклик.

Алексіс усміхнулася, але швидко відвернулася, щоб він не помітив, як її щоки потеплішали.

Останнім часом Даміан надто часто з’являвся в її думках. Вона ловила себе на тому, що згадує його жарти під час тренувань, перечитує повідомлення й мимоволі шукає його серед людей на спортивному комплексі.

Це було незручно.

Небезпечно.

І зовсім не вписувалося в її плани.

Вона мала зосередитися на кар’єрі, контракті, майбутньому сестри й дитини. У її житті й без того вистачало відповідальності. Останнє, що їй було потрібно, — чоловік, через якого серце починало битися швидше без жодної логічної причини.

Особливо такий чоловік, як Даміан Рейнер.

— Що? — запитав він, помітивши її мовчання.

— Нічого.

— Ти дивишся на мене так, ніби щойно знайшла в моєму велосипеді серйозну несправність.

— Твоя головна несправність — надмірна самовпевненість.

— А ти могла б допомогти мені її виправити.

— Це безнадійний випадок.

— Отже, доведеться залишатися таким заради тебе.

Алексіс похитала головою.

— Ти неможливий.

— Але ти вже звикла.

Вона хотіла заперечити, та саме в цю мить пролунав голос координаторки Наталії, яка закликала учасниць підійти до стартової зони.

Алексіс зітхнула з полегшенням.

— Мені час.

Даміан відступив, звільняючи їй дорогу.

— Тоді слухай уважно, чемпіонко. Не намагайся довести щось Вероніці. Не поспішай на підйомі й не витрачай сили раніше, ніж потрібно. Їдь свою гонку.

Вона уважно подивилася на нього.

— Ти справді думаєш, що я можу перемогти?

Його усмішка стала м’якшою.

— Я бачив, як ти працюєш. Бачив, як ти вчишся на власних помилках. І бачив, як ти повертаєшся на трасу після невдалих моментів. Так, Алексіс. Я справді в це вірю.

Вона на мить втратила дар мови.

Жарти Даміана більше не могли приховати щирості, яка прозвучала в його голосі.

— Дякую, — тихо сказала вона.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше