Глава 8. Парі на перемогу
Ранок після першої перемоги на «Гран-прі швидкості» почався для Алексіс із повідомлення, яке вона прочитала ще до того, як устигла випити каву.
Даміан Рейнер: Сподіваюся, сьогодні ти не збираєшся святкувати вчорашній тріумф до самого вечора.
Алексіс, сидячи на краю ліжка в спортивній футболці та шортах, примружилася до екрана.
Алексіс: А ти сподіваєшся, що я нарешті впаду з велосипеда й ти зможеш сказати: «Я ж попереджав»?
Відповідь прийшла майже миттєво.
Даміан: Не заперечуватиму, що мені подобається, коли ти визнаєш мою правоту. Але падіння не входить до моїх планів.
Алексіс: Тоді можеш спокійно займатися своїми справами.
Даміан: Саме цим і займаюся. Мої справи сьогодні — тренувальна траса. Побачимося за годину, чемпіонко.
Алексіс пирхнула й кинула телефон на ліжко.
— Нестерпний чоловік!
— Ти знову розмовляєш із телефоном? — почувся з дверей голос Аліси.
Алексіс підняла голову.
Її молодша сестра стояла на порозі в м’якому кремовому халаті. Руде волосся було зібране в недбалий пучок, а долоня звично лежала на округлому животі. Після всього, що сталося з нею на весіллі, Аліса поступово поверталася до життя. Вона вже могла усміхатися, іноді навіть жартувала, проте Алексіс помічала, як сестра здригалася від кожного незнайомого дзвінка.
І щоразу в такі миті в Алексіс стискалися кулаки.
Вона ніколи не пробачить колишньому нареченому Аліси того, як він зруйнував її довіру. А тепер, дізнавшись про дитину, він вирішив, що має право вимагати повернення.
Нехай спробує.
— Я не розмовляю з телефоном, — заперечила Алексіс. — Я виховую одного надокучливого байкера.
— Судячи з твоєї усмішки, виховання йде не дуже успішно.
— Я не усміхаюся!
— Звісно, — лагідно погодилася Аліса. — А хто такий Даміан?
Алексіс завмерла.
— Звідки ти знаєш його ім’я?
— Ти вчора кілька разів повторила його, коли розповідала про першу гонку.
— Я повторювала, бо він мене дратував!
— І тому ти зараз перечитувала його повідомлення?
— Алісо!
Молодша сестра розсміялася, і цей сміх був для Алексіс дорожчим за будь-яку перемогу.
Вона підвелася, підійшла до Аліси й обійняла її за плечі.
— Як ти почуваєшся?
— Добре. Трохи хвилююся.
— Через нього?
Аліса похитала головою.
— Не тільки. Сьогодні в нас УЗД. Лікарка сказала, що вже можна дізнатися стать малюка, якщо дитинка займе зручне положення. Я весь ранок думаю про це.
Алексіс одразу забула про Даміана.
— Сьогодні?
— Так. Ти ж обіцяла піти зі мною.
— Звісно, я піду! — вигукнула Алексіс. — Ти справді думала, що я пропущу таку подію?
— У тебе тренування.
— Перенесу.
— Алексіс, не потрібно жертвувати заради мене всім.
— Я не жертвую. Я просто правильно розставляю пріоритети.
Вона взяла сестру за руки.
— Слухай мене уважно. Жодна гонка, жоден мільйон і жоден турнір не важливіші за тебе. А сьогодні ми побачимо нашу маленьку зірочку.
Аліса усміхнулася, але очі її зволожилися.
— Дякую, що ти зі мною.
— Завжди.
Алексіс поцілувала її в чоло.
Вона ще не знала, що цього дня на неї чекатиме не лише несподіване парі з нахабним байкером, а й мить, яка змінить її уявлення про власне майбутнє.
До спортивного комплексу Алексіс приїхала раніше, ніж зазвичай.
Їй хотілося встигнути провести кілька додаткових кіл перед тренувальним змаганням. Наступний етап «Гран-прі швидкості» обіцяв бути складнішим за перший, а перемога не давала їй права розслаблятися. Вона добре знала: сьогоднішній тріумф завтра може перетворитися на поразку, якщо вирішиш, що вже всім усе довела.
На майданчику працювали механіки. Біля стійок із велосипедами розмовляли спортсмени, а тренери перевіряли обладнання.
Алексіс переодягнулася в обтисле спортивне екіпірування, перевірила гальма й передачі, а потім вивела велосипед на доріжку.
— Збираєшся знову всіх обігнати ще до сніданку?
Вона навіть не обернулася.
— А ти збираєшся сьогодні хоча б п'ять хвилин помовчати?
— Можу спробувати. Але не обіцяю, що витримаю таке випробування.
Даміан стояв біля огорожі в темній футболці, спортивних штанах і звичній чорній шкіряній куртці, яку тримав перекинутою через плече. Темне волосся було трохи скуйовджене, а на обличчі грала та сама самовпевнена усмішка.
Він виглядав так, ніби весь світ був його особистою трасою, а всі правила існували лише для того, щоб перевіряти, наскільки далеко він може зайти.
Особливо коли йшлося про Алексіс.
— Ти завжди приходиш сюди без запрошення? — запитала вона.
— Я працюю з технічною командою турніру. Пам'ятаєш? Це моя робота.
— А я вже почала думати, що ти спеціально з'являєшся скрізь, де є я.
— Яка цікава думка. Можливо, вона навіть має під собою підстави.
Алексіс закотила очі.
— Мені потрібен спокій, Рейнере.
— Тоді давай укладемо парі.
Вона повільно повернулася до нього.
— Що?
— Дружнє парі. Сьогодні відбудеться тренувальне змагання. Кілька кіл на час, із суперниками з нашої групи. Ти береш участь, я спостерігаю.
— І де тут парі?
— Якщо ти виграєш, я виконаю одне твоє бажання.
Алексіс склала руки на грудях.
— Будь-яке?
— У межах розумного, — уточнив Даміан. — Я не обіцяю подарувати тобі спортивний комплекс або піти пішки на край світу. Але бажання виконаю.
— А якщо виграєш ти?
Його усмішка стала ширшою.
— Тоді ти дозволиш мені запросити тебе на побачення.
Алексіс голосно розсміялася.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
— Ти хочеш сказати, що цілий день ходитимеш за мною з пропозицією побачення, якщо я програю?
— Ні. Я хочу, щоб ти погодилася на одне побачення. Без втечі, без образ і без спроб переконати мене, що ти зайнята на наступні три місяці.
#88 в Молодіжна проза
#1258 в Любовні романи
#540 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 14.11.2026