Вагітна наречена та чемпіонка

Глава 2. Сестра завжди поруч

Глава 2. Сестра завжди поруч

Алексіс не любила програвати.

Вона не любила запізнюватися, не любила порожніх обіцянок і найбільше не терпіла людей, які вважали, ніби гарними словами можна приховати підлість. У неї був залізний характер, гострий погляд і звичка приймати рішення самостійно. Якщо вона ставила перед собою мету, то йшла до неї, навіть коли ноги тремтіли від утоми, а весь світ переконував, що нічого не вийде.

Саме тому її боялися суперниці на велотреку.

І саме тому з нею було непросто дружити.

Алексіс стояла біля дзеркала у своїй спальні, поправляючи чорну спортивну туніку, що підкреслювала її струнку фігуру. На ній були зручні спортивні штани, кросівки та легка куртка. Темне волосся вона зібрала у високий хвіст, а на зап’ястя застебнула спортивний годинник.

Сьогодні на неї чекали важливі перегони.

Перемога могла наблизити її до нового контракту, хороших призових і можливості нарешті перестати рахувати кожну копійку. Алексіс мріяла про власну невелику майстерню, де можна було б обслуговувати велосипеди й тренувати молодих спортсменів. Вона не хотіла все життя залежати від чужих рішень.

— Ну що, чемпіонко, готова сьогодні всіх залишити позаду? — пролунало з телефона.

На екрані з’явилося усміхнене обличчя Емілі.

— Я не збираюся їх залишати позаду, — сухо відповіла Алексіс, перевіряючи застібки на рукавичках. — Я збираюся фінішувати першою.

— Ось за це ми тебе й любимо! — засміялася Емілі.

За мить до відеодзвінка приєдналася Віолетта.

— Тільки не забудь після перемоги хоча б усміхнутися фотографам. Минулого разу ти виглядала так, ніби збираєшся когось заарештувати.

— Якщо фотографи не заважатимуть мені їхати, я навіть помахаю їм рукою.

— Оце вже прогрес, — театрально зітхнула Віолетта. — Може, колись ти навчишся приймати компліменти й запрошення на каву.

— Мені вистачає велосипеда.

— Ага. І ще твого залізного характеру.

Алексіс усміхнулася куточком губ.

Подруги знали її давно. Вони знали, що за холодною манерою спілкування ховається людина, яка здатна віддати останнє заради тих, кого любить. Просто Алексіс рідко дозволяла комусь побачити цю сторону себе.

Особливо після того, як кілька років тому її довіра до людей обернулася болючим розчаруванням.

Відтоді вона звикла розраховувати лише на себе.

А ще на свою молодшу сестру Алісу.

Принаймні так вона думала.

З Алісою вони були зовсім різними.

Алексіс — рішуча, пряма, незалежна. Аліса — ніжна, романтична, схильна вірити красивим словам і бачити в людях краще, ніж вони заслуговували.

Сестри любили одна одну, але останнім часом між ними дедалі частіше спалахували сварки.

Причиною був наречений Аліси.

Алексіс ніколи не довіряла йому. Щось у його надто самовпевненій усмішці, дорогих подарунках і звичці говорити так, ніби всі навколо були йому винні, викликало в неї неприязнь.

— Він не той, за кого себе видає, — сказала вона Алісі кілька тижнів тому.

Тоді вони сиділи на кухні квартири Алексіс. Аліса щасливо розглядала фотографії обручки, а старша сестра навіть не приховувала невдоволення.

— Ти його зовсім не знаєш! — образилася Аліса.

— Мені й не потрібно знати його все життя, щоб помітити, як він дивиться на інших жінок.

— Ти просто ревнуєш! — вигукнула Аліса. — Тобі не подобається, що в мене є кохання, а ти сама нікого до себе не підпускаєш!

Ці слова боляче вдарили Алексіс.

Вона промовчала, хоча могла відповісти. Не хотіла говорити сестрі, що бачила її нареченого в компанії іншої жінки. Не мала достатньо доказів, а руйнувати Алісине щастя лише підозрами не збиралася.

— Я хочу, щоб ти була щаслива, — нарешті сказала Алексіс. — Але якщо він колись зробить тобі боляче, не кажи, що я тебе не попереджала.

— Не смій говорити про нього так!

Аліса тоді пішла, грюкнувши дверима.

Після того сестри майже не розмовляли.

Алексіс не знала, що Аліса вже обрала весільну сукню. Не знала, що та приховувала вагітність і збиралася повідомити про неї нареченому саме у день весілля. А головне — не знала, що сьогодні її сестра мала стати дружиною чоловіка, якому Алексіс ніколи не довіряла.

Якби вона знала правду, то не залишила б Алісу саму ні на хвилину.

Але того ранку Алексіс думала лише про перегони.

І про те, що їй потрібно перемогти.

Велотрек зустрів спортсменів гомоном уболівальників, гучною музикою та блиском сонячних променів на металевих огорожах.

Алексіс розминалася біля стартової зони, перевіряючи велосипед. Вона провела долонею по керму, оглянула колеса й натиснула на гальма.

Усе було готове.

— Ти сьогодні особливо похмура, — зауважила Емілі, підходячи до неї з пляшкою води. — Щось сталося?

— Нічого.

— Аліса не відповідає на повідомлення?

Алексіс на мить завмерла.

— Ми посварилися.

— Знову через її нареченого?

— Не хочу про це говорити.

Віолетта підійшла з іншого боку й легенько торкнулася її плеча.

— Добре. Тоді поговоримо після фінішу. А зараз ти маєш зосередитися на гонці. Ти готувалася до неї місяцями.

Алексіс кивнула.

Саме це вона вміла найкраще — відкладати почуття вбік і перетворювати тривогу на силу.

Коли оголосили учасниць, вона зайняла своє місце на старті.

Попереду стояли сильні суперниці. Деякі з них дивилися на Алексіс із неприхованою неприязню. Минулого сезону вона кілька разів випереджала фавориток, а тепер усі хотіли довести, що її успіх був випадковістю.

Алексіс лише посміхнулася.

Нехай спробують.

Пролунав сигнал.

Велосипеди рвонули вперед.

Перші секунди перегони нагадували боротьбу за кожен сантиметр траси. Спортсменки виривалися вперед, намагалися зайняти вигідну позицію, не дозволяючи суперницям наблизитися.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше