30. Христина. У лікарні

Марк обіцяв, що повернеться раніше  і ми кудись сходимо. Я одягнулася, зробила макіяж, мені хотілося бути красивою для нього. Але він чомусь затримувався.

Я все ж вирішила написати, можливо, щось трапилося на роботі?

“Привіт, у тебе все добре?” — написала коротке повідомлення і відправила. 

Він не відповів, навіть повідомлення не прочитав. Ані за пʼять хвилин, ані за півгодини. 

Я вже місця собі не знаходила. Раптом з ним трапилося щось погане? Наприклад, потрвпив у аварію. А в мене, як назло, не було телефону когось з його колег. Все ж я знайшла в інтернеті номер готелю і набрала його. 

 — Добрий вечір, —  сказала, почувши голос чергової адміністраторки. — Я Христина, наречена Марка. Він ще на роботі? Чомусь не можу додзвонитися…

— Добрий вечір, він поїхав десь годину тому, був заклопотаний і поспішав, — відповіла вона. — Здається, до того йому подзвонили…

 — Дякую. — сказала я і попрощалася. Знову набрала номер Марка. 

Але він відбив виклик. Значить, чув мій дзвінок… 

Ну що ж, принаймні, він живий-здоровий. Але раптом це не він? Може його пограбували і вкрали телефон, або взагалі викрали?

Я вагалася, чи варто дзвонити в поліцію. Подумала, що  мені скоріше за все скажуть, що минуло занадто мало часу, і що якщо Марк не повернеться за дві доби (здається, так говорилося у фільмах, хоча я не була впевнена в цьому), то тоді його почнуть шукати. 

Але як мені прожити ці дві доби? Мені вже стало погано. серце билося дуже часто. ніби не вистачало повітря, стало важко дихати. А потім я відчула різкий біль внизу живота. Такий. що я аж зігнулася. і з очей полилися сльози.

Лягла на ліжко і згорнулася клубочком, в надії, що мені стане легше, і я зможу придумати, що робити. Але легше не ставало…

Не знаю, скільки я часу так лежала, здається, у якусь мить взагалі відключилася, бо не почула, як двері відчиняються. Отямилася лише від того, що Марк увійшов до спальні. 

— Христино, я тебе кликав, ти не чула? — він підійшов ближче і його голос одразу змінився на стурбований. — Що з тобою? — він підсів до мене на ліжко і торкнувся обличчя. — Тобі погано? 

 — Я думала, тебе викрали, — пробурмотіла я. Біль в животі, здається, трохи притупився, але не приходив. — Я дзвонила до тебе, а хтось відбив виклик…

— Пробач, мила, — він обійняв мене і почав коротко цілувати моє обличчя. — Не міг відповісти. Але тепер завжди буду відповідати, що б там не було.

 — Я така рада, що в тебе все добре, — почала підніматися на ліжку, але зойкнула і схопилася за живіт.  — Вибач, я, мабуть, щось не те з’їла…

— Може, справа в вагітності, а не в їжі? Ти взагалі сходила до лікаря? — запитав він стурбовано.

 — Ні, якось не було часу. — на моїх очах з’явилися сльози. — Раптом я втрачу дитину, що тоді?

— Нам треба поїхати до лікарні прямо зараз, — відповів Марк. — Викличу швидку, так буде швидше, ніж їхати самим… А завтра поїдемо в приватну лікарню…

***

Коли ми увійшли до кабінету лікаря, він одразу запитав:

 — Де ви стоїте на обліку?

 — Ніде. — розгублено сказала я. — Тільки збиралася це зробити. 

— Ніби ж вже доросла жінка, сумніваюсь, що ви вчора дізнались про вагітність, зараз направлю вас на аналізи і УЗД, — відповів лікар трохи насуплено. — Болі в животі раніше були?

 — Ні, раніше все було добре, — мені стало соромно. що я так халатно поставилася до своєї вагітності. — Скажіть, будь ласка, з дитиною все буде добре?

— Серцебиття дитини в нормі, і активності вашого організму, яка могла б свідчити про загрозу викидня я не побачив. Але для повної картини треба УЗД плоду, — він зітхнув. — Ідіть зараз, от вам виписка… І аналізи. Хай вже і не ранок, у нас немає вибору…