29. Марк. "Не можу без тебе..."

— Христино, я вдома, — я озирнувся по сторонах у вітальні, але Христину не побачив, тому вирішив її покликати. Зазвичай вона зустрічала мене. 

Вона вийшла з ванної кімнати, виглядала блідою, і, мені здалося заплаканою.

— Я приготувала вечерю, — сказала Христина, не дивлячись мені в очі. 

— Ти якась не така, як зазвичай, — я підійшов ближче і торкнувся долонею її руки. — Що трапилось?

— Нічого, — вона похитала головою. — Хотіла спитати тебе, а що там у тебе в шафі було, у потайній шухляді? 

Я не одразу зрозумів, про що йде мова. Якусь мить стояв і просто дивився на неї, намагаючись зрозуміти, а потім раптом до мене дійшло, що там були всякі штучки Мілани. 

— Я про це забув, — сказав чесно. — Ну, це були іграшки. Треба їх викинути. 

— Я викинула, — відповіла вона. — Але подумала, що, може, вони були тобі потрібні? 

— Ти через це така засмучена? Але це моє минуле. У тебе теж було минуле до мене, — я зітхнув. 

— Так, — Христина підвела голову і поглянула мені в очі. — Ти точно не шкодуєш, що розійшовся з Міланою? Тільки скажи чесно, я не ображусь…

— Я не з тих людей, хто буде залишатись з кимось через жалощі чи щось подібне, — мені було сумно, що вона зовсім не довіряє мені, не вірить в те, що важлива мені. 

— Я скоро стану товстою і некрасивою, — промовила вона знічено.  — Раптом це буде тобі неприємно? 

— Тобто, ти думаєш, що я з тобою тому що ти красива? — відповів я питанням на питання. — Через зовнішність?

— Я думала, для чоловіків це важливо… Щоб жінка була приваблива і сексуальна…

— Коли жінку кохаєш, вона приваблива завжди, — я переплів наші пальці. 

— Дякую тобі, — вона усміхнулася. — я теж кохаю тебе…

Я подався вперед і поцілував її. Все ж, легкий осад від того, що вона так думає про мене, залишився. 

Христина відповіла на поцілунок і прошепотіла:

— Вибач, що я засмутила тебе.

— Мені важливо, щоб ти довіряла мені, — я зазирнув їй в очі і трохи стиснув її долоню в своїй. 

Мені здалося, чи вона почервоніла? Може, подумала про ті іграшки? Чи про щось інше? 

— Я довіряю тобі, — швидко відповіла Христина. — Інакше б не погодилася вийти за тебе. 

— Добре, — я усміхнувся і погладив її по щоці. — Знаєш, коли ти поруч, я завжди почуваюсь щасливим. 

— Я теж щаслива, — вона пригорнулася до мене. — До речі, вже майже все організувала для нашого весілля…

— Ти молодець, я не сумнівався, що в тебе все вийде, — на цих словах я подався вперед і поцілував її, а моя долоня опустилась їй на талію.

Я притягнув її ще ближче до себе, а потім повів до сходів, продовжуючи цілувати. Насправді я завжди хотів її, навпаки намагався стримуватись, бо ж вона вагітна та і ми тільки-тільки зійшлись… 

Але вона так охоче відповідала на поцілунки, і сама почала розстібати мій одяг, що я зрозумів, що можна бути трохи наполегливішим. 

Коли ми увійшли в спальню, я ривком вклав її на ліжко і навис зверху, а потім знов поцілував… Сьогодні я не буду стримуватись…

***

Наступного дня я обіцяв Христині, що спробую звільнитись трохи раніше, щоб ми кудись сходили. Однак робота все не відпускала. Тільки в районі восьмої нарешті звільнився і вже хотів дзвонити їй, аж раптом на мій телефон подзвонила Мілана.

Я насупився. Ніби ми вже все обговорили ще минулого разу. Я просив її не дзвонити і не писати. Треба було заблокувати її… Я боровся з бажанням відбити виклик і заблокувати колишню, але все ж переміг його. Відповім зараз і заблокую. 

— Алло? — відповів дещо роздратованим голосом. — Мілано, я ж просив не дзвонити і не звʼязуватись зі мною. Я сьогодні заблокую твій номер. Треба жити далі. І тобі теж.

— Я не можу більше жити далі, — її голос тремтить. — Не можу без тебе. Прощавай, Марку!

— Що ще за "не можу жити далі"? — перепитав я. — Мілано, алло, чого мовчиш?

— Я стою на балконі і дивлюсь вниз, — майже шепоче вона.  — Мені так погано…

— На якому ще балконі? — раптом всередині мене щось ніби захололо. 

— У своїй квартирі… На дев’ятому поверсі…