24. Христина. "Ти найкращий у світі"

Якусь мить я вагалася, може, мені теж піти за Марком. Якось мій погляд ковзнув по столику, де сиділи його колишня з подружками. Мілани теж не було. Це випадковий збіг чи…?

Мені не хотілося думати, що Марк пішов на зустріч із нею. Але й стежити за ним я не збиралась. 

Тому, щоб відволіктись від неприємних думок, почала далі роздивлятися відвідувачів ресторану. 

Зупинила погляд на самотній дівчині мого віку. Але вона весь час дивилася в мобільний. Думаю, ревізор би так не поводився…

Перевела погляд на сусідній столик, за яким сидів якраз той старенький в окулярах. 

Він все ще чекав на офіціанта, озирався навсебіч, але не намагався зайвий раз привернути увагу. 

Я встала і підійшла до нього. 

— Добрий вечір, вам допомогти? — запитала, привітно усміхнувшись. 

— Добрий вечір… А ви тут працюєте? — відповів він запитанням на запитання. 

— Я наречена власника готелю, — сказала я. — Сьогодні багато відвідувачів, офіціанти не встигають, але не хочеться, щоб хто-небудь чекав…

— Я хотів замовити каву і фірмову страву від шефа, — відповів він. — Але якщо доведеться дуже довго чекати на страву, я обмежусь кавою. 

— Зараз я піду на кухню і попрошу, щоб вам усе принесли, — сказала я. — Довго чекати не доведеться. 

— Ну, добре, — старенький кивнув. — Тоді я почекаю ще трохи. 

Я пішла на кухню, побачила офіціанта, який проходив повз мене і сказала:

— Там дідусь за столиком біля вікна чекає на замовлення. Хоче фірмову страву від шефа і каву. 

— Ой, у нас там зараз така запара через того ревізора… — він почухав потилицю. — А ви взагалі хто? Ніби з шефом сиділи? 

— Я його наречена, — сказала я. — Мене звуть Христина. Може, віднесете замовлення? Буду вам дуже вдячна. 

— Ну, добре, — не дуже охоче відповів хлопець і пішов до прийомки їжі, а потім повернувся до мене: — Я все зробив. Зараз приготують… А я поки що понесу замовлення до інших клієнтів.

— Дякую, — сказала я і повернулась у зал. Підійшла до дідуся. 

— Ваше замовлення вже готується, за кілька хвилин його принесуть, — сказала я.  — Просимо вибачення, що довелося чекати. 

— Дякую, — він усміхнувся. — А то я вже думав піти. Якби ви не підійшли тоді, так би і сталось. 

— Ми поговоримо з офіціантами, щоб такі ситуації більше не повторювались, — запевнила я. 

— Сьогодні у вас людно, — продовжує він. — Я розумію. Добре, я почекаю. 

— Гарного вам вечора! — я побачила, що Марк повернувся до нашого столика і озирається, не бачачи мене. — Піду, бо наречений уже мене шукає. 

— Гарного вечора, — він усміхнувся і якраз в цей момент я помітила, що той офіціант йшов до цього столика.

Я повернулася до Марка.

— Думав, що я втекла? — усміхнулася йому. 

— Ні, але… Ти була з клієнтом? — перепитав Марк. — Бачив тебе біля столику. 

— Помітила, що до дідуся ніхто не підходить, ну, навряд чи він ревізор, але мені стало його шкода… Ти не ображаєшся, що я трохи покерувала офіціантами? 

— Ну, ти вчинила правильно, — він кивнув. — Насправді всі клієнти важливі… Певно, треба дати інше розпорядження. Щоб всі просто добре виконували свою роботу. 

— А в тебе все добре? Ти якийсь ніби засмучений…

— Мілана була тут, — він зітхнув. — Це вона писала мені і мені довелось говорити з нею. 

— Твоя колишня? — перепитала я, хоча не сумнівалася, що то була саме вона. Серце забилося частіше. 

— Так, вона, — Марк кивнув, а потім торкнувся моєї долоні. — Але думаю, вона востаннє шукала зі мною зустрічі, бо я сказав їй, що кохаю тебе і ми одружимось.

Я усміхнулася йому. 

— Мабуть, вона дуже засмутилась…

— Так, — погодився Марк. — Плакала. Ну але я нікого не обманював, тож не почуваюсь винним. 

— Мені шкода її, — сказала я. — Але, думаю, вона заспокоїться. Треба просто, щоб минуло трохи часу…

— Ну, певно, так і є, — відповів він. — Що ж, думаю, сьогодні ми зробили тут все, що могли. Нам лишилось тільки одне: розважити твою маму… Сподіваюсь, у мене вийде їй сподобатись.

— Мені здається, ти вже їй сподобався… — я обняла його і прошепотіла на вухо: — Ти не можеш не сподобатися, ти найкращий у світі!