Задзеркалля

— Досить уже вам теревенити. Приїхали. Далі пішки.

Машина пригальмувала, звернула на стоянку обіч дороги та описавши півколо спинилась перед входом до невеликого охайного парку обнесеного невисокою кованою огорожею.

Дівчата, сміючись та штовхаючись, швидко повискакували назовні й розгублено застигли крутячи навсібіч головами в марних пошуках хоч якоїсь будівлі. Лише порожня дорога, якою вони щойно приїхали, та безкраї пшеничні поля, що тяглися обабіч аж до віддалених пагорбів на горизонті. Такі ж поля були й по той бік парку, що через невеликі свої розміри добре проглядався наскрізь.

— А куди ж ми… — почала було Ірен, та помітивши, що Андрій заклопотаний багажем і не чує її повернулась до Кріс, — Тут якось, аж занадто… занадто…

— Тихо?

— Занадто безлюдно, — майже пошепки закінчила Ірен, — і для чого тут взагалі цей парк?

Подруги замовкли. Парк і справді геть не вписувався в довколишній пейзаж. Доглянутий, охайний, з бездоганно підстриженими газонами та витонченої краси квітниками, доріжками вимощеними рожевою бруківкою він ідеально вписався б у міський пейзаж, як улюблене місце для прогулянок та відпочинку стомлених шаленим ритмом життя горожан. Але тут у цьому безлюдному місці виглядав немов загублена кимось коштовність, що виблискує полірованими гранями серед пилу та жмутків посохлої трави, ніби частинка іншого світу, примхою долі закинута в це пустельне місце.

— Гей, Ірентра… Ірентарк…- як вас там? Встигнете ще все тут порозглядати. Допоможіть мені краще з речами. Я сам усе не донесу.

Дівчата озирнулись. Андрій стояв біля машини весь обвішаний різнокаліберними сумками — від величезних спортивних баулів до середніх та менших з довгим ременем через плече й навіть невеликого рюкзака в руках для якого місця на плечах у парубка вже просто не залишилось.

— Беріть оце, — кивком голови вказав на величезну спортивну сумку, що залишилася лежати на бруківці, й повільно рушив до входу в парк тягнучи вільною рукою чималу рожеву валізу на колесиках.

— Це все твоє? — Кріс здивовано глянула на подругу.

— Тут лише найнеобхідніше.

— Тут лише те, що я зумів втиснути в багажник, — кинув Андрій намагаючись протиснутися крізь вузький вхід, та щоразу чіпляючись то сумками то рюкзаком, — решту довелось залишити.

Ірен ображено стиснула губи й рішуче попрямувала до машини, вхопила сумку і потягла її ледь, відриваючи від бруківки.

— Зачекай, я допоможу.

Сумка виявилась не такою важкою, як здавалось, але через великі розміри подругам ніяк не вдавалось протиснути її крізь вузьку брамку.

— Чого ви там вовтузитесь, — гукнув Андрій, що вже встиг відійти трохи вглиб парку, — не відставайте.

— Ніби він сам не бачить чого, — бурчала Ірен щосили тягнучи сумку, що знову застрягла, — міг би й допомогти.

— Не ображайся на Андрія, — він і так добряче навантажився.

— Ну хоч би зачекав тоді, — не вгавала Ірен, — з самого ранку тільки й командує. Змусив залишити половину моїх речей, а я пів ночі їх пакувала.

— То це правда про багажник? Я гадала Андрій жартує.

— Ну, гаразд. Я трішки перестаралась — боялась забути що-небудь важливе, — Ірен раптом посміхнулась, — бачила б ти його обличчя, коли я показала йому весь свій багаж.

Подруги дружно налягли на сумку і таки протиснули її до середини.

— Ну, нарешті, — вигукнула Ірен і втомлено опустилась на неї.

— Не перегравай, не такі вже й важкі ці твої найнеобхідніші речі. Вставай. Нам іще доганяти твого… Ой, а де ж це він? Щойно ж був ось там.

Ірен, не встаючи з сумки, випрямилася й стала оглядатися довкола.

— Андрію! Де ти? — гукнула, та у відповідь лише тиша, — Він знущається з нас? Заховався кудись, а ми ж дороги не знаємо.

— Тут ніде сховатись, ще й з такою кількістю речей. Дивно. Ніби крізь землю провалився.

— Як це провалився? А нам що тепер робити? Андрію-ю-ю!

— Не переживай. Знайдеться твій Андрій. Та й що з ним могло тут трапитися?

— А якщо не знайдеться? Якщо його дракони викрали?

— Дракони не існують. Та і яке їм діло до Андрія.

— Як це не існують? Ти ж сама розповідала про того, як там його?

— Баардак? — дівчина здригнулась згадавши повний нестримної люті погляд, — То був лише сон.

— А як же та медсестра?

— Ходім уже краще вперед. Гадаю все скоро виясниться.

Ірен трішки повагалась, та все ж знехотя підвелась. Хвилинку уважно розглядала порожню алею попереду, вслухалась в тишу.

— У тебе є вода? — спитала у Кріс.

— Нема.

— Тоді тримай, — дівчина дістала пляшечку апельсинового соку.

— Я не хочу пити.

— Це для захисту від драконів. Мені так спокійніше буде, — Ірен благально глянула на подругу, — дракони ж бояться води?

— Не впевнена, що це відноситься й до соків, — відповіла Кріс беручи протягнуту їй пляшечку.

Ось так тримаючи однією рукою напоготові свою зброю, а іншою сумку вони й вирушили порожньою алеєю крізь цей дивний тихий парк.

— Кріс! Ірен! Радий вас бачити. Ви ж пам'ятаєте мене?

Від несподіванки дівчата впустили свою ношу. Назустріч їм поспішав невисокий лисий чоловічок в картатому костюмі та темних окулярах.

— Ларрі? — пошепки звернулась Кріс до подруги, — звідки він тут узявся?

— Н-не знаю, — так само тихо відповіла та, — я н-не помітила. Може це примара?

Подруги позадкували не спускаючи погляду з чоловіка, що швидко наближався. Першою спам'яталася Ірен.

— Ану стій! — вигукнула вона швидко ставши поперед Кріс, та виставивши вперед руку з пляшечкою соку, — не наближайся до моєї подруги.

Ларрі, ніби тільки й очікував цього, різко сповільнився та ще за декілька кроків і зовсім спинився. Хвилинку віддихувався спершись рукою на коліна. Тоді випрямився, витер рукавом піт з чола.

— Вибачте мені, міс Козак. Я… Мені досі соромно, що я тоді обманув вас… Я справді хочу вам допомогти.