Наступного ранку захекана Ірен ввалилась до палати з двома пакунками.
— Хутчіше перевдягайтесь, — мовила вивалюючи вміст пакунків просто на ліжко, — побігаємо.
Ще трохи сонна Кріс здивовано дивилась на два однаковісіньких комплекти спортивного одягу.
— Я бігатиму з вами. Лікар наказав не залишати вас без нагляду. Та я й сама давно збиралась почати, але все якось не виходило. Поправді, у мене навіть одягу відповідного не було — торохкотіла Ірен вдягаючи один із комплектів.
— Ти що, купила мені цей одяг та кросівки?
— То не я. То Андрієва ідея. Андрій це той інтерн, високий такий. Він заходив сюди декілька разів з лікарем. Пам’ятаєте?
Кріс всміхнулась.
— Це той, що часто спізнюється?
— Так. Він навіть на побачення… Це неважливо. Вибачте. Так от я запитала, чи не має він зайвого спортивного одягу, бо вам нема в чому побігати, а він узяв та й купив цілий комплект, а заодно й мені, щоб і я могла побігати з вами. Він чудовий - замріяно додала Ірен притискаючи до щоки м’якеньке флісове худі.
— А мою піжаму теж Андрій купив?
— Ні. Піжама моя. Вона вам чудово підійшла, бо ми одного зросту. Не в пожежному ж костюмі вам залишатись. То я й віддала її для вас. Але ви про це не турбуйтесь. Це я спортивного одягу не мала, а піжам в мене ціла колекція. Люблю м’якенькі речі, бо вони такі… такі м’якенькі. Але прошу вас, хутчіше перевдягайтесь, доки ніхто не прокинувся. Я трохи соромлюся, бо ще ніколи не бігала.
Дівчата перевдягнулись і навшпиньки рушили сонними порожніми коридорами до парку, що з трьох боків охоплював будівлі госпіталю. Обрали затишну алейку, що огинала по краю весь парк. Бігли повільно. Розмовляли.
— Ти ж була там, на острові, коли мене знайшли?
Ірен, що до того весело базікала про все на світі, раптом замовкла. Вона помітно нервувалась.
— Тільки лікарю не розповідайте, — мовила благальним тоном, — мене там не повинно було бути… Я зовсім випадково… Так сталося… Андрій мав летіти, а я лише вийшла подивитися…
— І вирішила полетіти з Андрієм? — спробувала вгадати Кріс.
— Ні. Ви нічого такого не подумайте. Ми з ним тоді ще не зустрічались і навіть знайомими не були. Просто медсестра з екстреної бригади ногу підвернула і віддала мені сумку з матеріалами, щоб я до вертольота донесла. А Андрій схопив мене разом з сумкою і втягнув досередини. Ще й вилаяв, що я останньою прибігла, виліт затримала. Вертоліт відразу злетів, а я промовчала з переляку.
— Екстремальне знайомство.
— І не кажіть. Я ж без куртки була, та ще й капці скинула, коли з сумкою бігла, щоб не заважали. То мене пледом обгорнули, щоб не холодно було, а Андрій, ще й свою куртку віддав…
— А чому не можна про це лікарю розповідати?
— Розумієте. Я в ту ніч мала у відділенні чергувати й не залишати його навіть на хвильку, а тут таке. На щастя в мою відсутність нічого такого не трапилось. Я встигла повернутись за хвильку до лікаря. Ви ж йому не скажете?
— Не скажу, — пообіцяла Кріс, — негарно було б підставляти подругу.
— Ми подруги? Так. Ти найкраща моя подруга! — Ірен аж підстрибувала з радості, міцно обняла Кріс, потім штовхнула її в плече і відбігла ховаючись за деревом. Кріс підхопила гру й хвилин із десять вони бігали одна за одною сміючись та штовхаючись мов діти. Ірен мов підмінили. Щойно перед цим вона навіть при нешвидкому темпі бігу щораз відставала спиняючись, щоб віддихатись, а тепер була просто переповнена нестримною енергією.
— Не думала, що ранкові пробіжки то так весело, — нарешті спинившись, щоб перевести дух промовила Ірен, — бачив би мене зараз Андрій.
— Тебе важко не помітити, — до дівчат наближався статний юнак в спортивному одязі, — стільки енергії. Он зовсім пацієнтку забігала.
— Вона не пацієнтка. Вона моя подруга, І забігала мене не менше аніж я її, — зреагувала Ірен.
— А ви рання птаха, міс Козак. Думав застану вас ще в ліжку. Спеціально приїхав якнайраніше.
— І все одно спізнився, — засміялась Ірен.
Юнак лише знизав плечима та ніяково посміхнувся. Зібравсь було щось відповісти та Кріс його випередила.
— Мені дуже потрібна ваша допомога.
— Щось трапилось? — перепитав Андрій.
— Ми обов’язково допоможемо, — запевнила Ірен.
—Там, на острові, у мене була сумка з деякими важливими для мене речами. Мені дуже потрібно її знайти.
— Не пам’ятаю ніякої сумки, — задумливо мовив Андрій, — ми боролись за ваше життя, а не розглядались довкола. Можливо вона згоріла під час пожежі…
— Я бачила якусь сумку. Сріблясту як і ваш пожежний комбінезон. Її поліціянти віднесли до свого вертольота. А потім ще й за комбінезоном приїжджали до госпіталю.
— Це точно вона, — вигукнула Кріс, — срібляста!
— І як ти тільки це розгледіла вночі серед тієї метушні? — здивувавсь Андрій.
— Я ж була в самих шкарпетках і мусила лишатись у вертольоті, а поліційний поруч приземлився.
— Як же мені її тепер повернути?
— Я не знаю, — сказав Андрій, — поліція проводить розслідування пожежі. Можливо, коли закінчать…
— Ви можете запитати про це у детектива. Він прийде сьогодні, щоб поговорити з вами. Я чула його з лікарем розмову.
Кріс замислилась. Розмова з детективом її трохи лякала. Як пояснити йому все, що з нею сталося якщо вона й сама цього не розуміє?
Але це шанс повернути загублене серце Арри від якого Кріс нізащо не відмовилась би.
— Я поверну тебе, сестричко, хай там що.
Нарешті бігуни добрались до лікувальних корпусів. Чимало із пацієнтів вже прокинулись і вітали Іскорку махаючи руками з вікон. Кріс усміхалась та вже звично махала їм у відповідь, а Ірен зовсім зніяковівши намагалась ховатись за спинами друзів.
Андрій поглянув на годинник.
— Ну ми й забігались! Мушу вас залишити. Одного запізнення на сьогодні вже досить, — і поспішив до будівлі.
Кріс повернулась до Ірен.