Жива

Кріс здавалось, що вона заплющила очі всього лиш на мить. Крізь стулені повіки все ще пробивались мерехтливі відблиски полум’я, в тілі відчувалась слабкість, хотілось пити. Поступово стало приходити усвідомлення що все навколо змінилося. Не було ні дощу, ні вітру, не відчувався жар вогню, не вдавалося вловити навіть запаху диму.Звідкись здалеку долинали уривки слів, чиїсь приглушені кроки. Крім того, дівчина добре пам’ятала, що зморена впала на обличчя, проте зараз лежала вже на спині — і коли тільки встигла перевернутися?

Як же хочеться пити!

Розплющила очі. Вона лежала у просторій світлій кімнаті. Майже всю протилежну стіну займало вікно, за яким тріпотіло на вітрі листя якогось дерева. Проміння ранішнього Сонця, пробиваючись крізь крону, створювало те мерехтіння, що видалось їй спершу за вогненні спалахи. Поруч була стійка з різноманітними приладами, що безперестанку мигтіли світлодіодами та циферблатами, зрідка видаючи короткі неголосні звукові сигнали. А ще безліч кнопочок, перемикачів, регуляторів — який антикварний дизайн! Подібне Кріс бачила лише у “вантажівці” старого Лі.

Згадка про Лі збадьорила, раптом прийшло чітке усвідомлення — Я вижила! Я таки виконала свою місію!

Праворуч щось брязнуло і покотилось по підлозі. Кріс повернула голову. Поруч розгублено застигла молода дівчина у рожевому медичному костюмі. Широко відкриті очі та рот вказували на щире здивування ніби вона щойно стала свідком явного чуда.

— Я вижила, — тихо промовила Кріс, — Я жива…

— О! Так, звісно! Жива. Ми вже й не сподівалися… Ой! Та що це я верзу, — незнайомка прикрила рот пальцями, намагаючись спинитись, та це не допомогло, — Ви тільки не хвилюйтесь. Вибачте. Як добре, що ви живі. Лікар вже хотів вас відключити — друга рука поверх першої міцно затисла рота зупинивши на декілька секунд цей безупинний потік слів. Дівчина кілька разів глибоко вдихнула через ніс заспокоюючись, відпустила свого рота і продовжила.

— Вибачте, я не повинна була вам про це говорити, просто коли я хвилююся… Розумієте? Та це неважливо. Головне, що ви прокинулись. Ви так довго спали, міс?..

— Я Кріс. Кріс Козак, астронавт. Ви напевно чули…

— Вперше бачу живого астронавта Ну, тобто, я і мертвого астронавта ніколи не бачила не те що живого. Та що ж я мелю, — прикрила рукою рота, але як і першого разу безрезультатно, — Вибачте. Треба позвати лікаря. Ви поки що полежіть, не ворушіться. Тут до вас стільки всього під'єднано. Мене звати Ірен. Може вам води?

Кріс кивнула — пити й справді дуже хотілось.

Ірен швидко наповнила склянку і допомогла Кріс попити.

— От і добре. Ви тільки не хвилюйтесь. Я збігаю по лікаря. Він вже напевно приїхав. Нікуди не йдіть. І, головне, не хвилюйтесь. Вас тепер ніхто… — закінчення фрази Кріс не розчула, бо Ірен вже бігла по коридору.

Кріс повільно обвела поглядом кімнату. Рівненькі світлі стіни, із вбудованими шафками, ліжко, поруч тумба, скляні вхідні двері, вікно — нічого особливого. Звичайна лікарняна палата з трохи старенькою, але все ще справною апаратурою від якої до її тіла тягнулись різноколірні проводки.

— Я на Землі в якомусь госпіталі, і все ще жива. Скільки ж часу я була без свідомості?

Спробувала підрахувати: спочатку необхідно було повернутись на “Колесо”, потім — переліт до Місяця з дозаправленням поблизу Венери й лише звідти черговим Шатлом можна було потрапити на Землю. Навіть при найсприятливіших обставинах все це зайняло б не менш як три місяці, а могло б затягнутись і на пів року. І це лише щоб дістатись до Землі. Та й тут я схоже пролежала немало, можливо навіть роки, раз в лікарів не залишилось надії на моє одужання.

Кріс знову повернулась до вікна, розглядала зелене листя, яке то непорушно висіло, то починало тріпотати на вітрі розхитуючись разом з гілкою та відкриваючи для огляду кремезний стовбур.

— Це дерево… Щось з ним не так. Воно не може бути таким великим!

Кріс добре пам’ятала, як після Катастрофи планета заново засаджувалась деревами. Працювали спеціальні дрони та люди. Кожен, хто пережив ті страшні часи обов’язково щороку висаджував мінімум по одному дереву. То ж усі дерева на Землі на час її відльоту були ще дуже молодими.

— Якщо це дерево встигло досягти таких розмірів, то скільки ж я “проспала”? Тридцять? Сорок? П’ятдесят літ? Це ж багатьох із тих кого я знаю може вже й серед живих нема: дядько Рей, командир, Генерал, Лі… — сльоза потекла по щоці Кріс, особливо було жаль Лі, старого пілота що завжди так дратував її своїм мовчанням.

За дверима почулись чиїсь швидкі кроки.

— Напевно повертається Ірен, — вирішила Кріс, — запитаю в неї.

Кріс не помилилась, за хвильку в палату впурхнула Ірен, на ходу заправляючи неслухняний локон.

— Лікаря нема. Ну, тобто, не зовсім нема, він скоро буде. Затримується. Напевно знову потрапив у пробку. Він часом запізнюється, але не хвилюйтеся…

— Ірен, скільки років я пролежала тут без свідомості? — перебила її Кріс

— Років? — дівчина розгублено знизала плечима, — ніскільки, ви лежите у нас недовго. Вас привезли минулого місяця, точніше… — швидко глянула на бирочку на бильці ліжка, — …точніше рівно сорок днів тому. Ви не хвилюйтесь, з вами буде все гаразд, головне, що ви живі, і вас ще не встигли…

— А де я лежала до цього? Там, звідки мене до вас перевезли.

— Я не знаю. Можливо годину чи дві.

— ???

— Вас знайшли на острові, там виникла пожежа, мало не зайнялись будиночки з відпочивальниками. Але не хвилюйтеся, ніхто не постраждав, ну, окрім вас. На щастя пішов сильний дощ і все загасив ще до прибуття пожежників. А ви були там без свідомості, то ж Вас і переправили до нашої лікарні. Газети кілька тижнів писали що вас підкинули інопланетяни, або що ви самі і є інопланетянкою, а ваша “тарілка” розбилась і лежить десь на дні озера, а ще писали про метеорит, який…

— Цього не може бути.

— Звісно. То все пусті балачки. Газетярам аби сенсація, вони такого понапридумують. От недавно писали…