6.2

Кап-кап-кап. Монотонний звук води і цокотіння кігтиків по підлозі. Дотик шерсті до руки.

— Бандите, якщо ти знову приніс мені мишу, то я тобі офіційно заявляю, готувати її я не буду… — не відкриваючи очей, Юлія потягнулася до свого старого кота. Проте рука наткнулася не на знайоме порване вухо, а на якусь занадто велику лапу. А потім над головою жінки пролунало переливчасте гарчання такої тональності, що навіть спросонку таке не припишеш домашньому коту. Юлія завмерла й затамувала подих, міркуючи, чи ще не пізно прикинутися мертвою.

— Про що це вона? — раптом пролунав з браслета непристойно гучний переклад, змусивши жінку подумки проклясти той неляканий гаджет.

— Підозрюю, колись у цієї пані вдома жив кіт, який розважався приносячи їй до подушки мишей, — озвучив браслет-перекладач наступну складену з гарчання фразу, промовлену вже іншим голосом. Сенс почутого настільки здивував Юлію, що вона тут же розплющила очі. Інстинктивний страх невимушено затоптала цікавість, поспішаючи з’ясувати, хто ж це так влучно вгадує людські звички та реалії 5000 річної давнини.

Погляд Юлії вперся в схилені над нею велику котячу морду з довгими білими вусами  (ага, тебе я вже бачила, вусата людоловка) і …неголене чоловіче обличчя. Отакої! Юлія аж розгублено потерла очі рукою. Проте ані морда, ані обличчя з-перед її очей не зникли.

— Та хто ж мені видав цю реальність, в якій що не пробудження, то черговий стрес? —  розгублено промовила Юлія намагаючись трохи відсунутися від дивної компанії «санітарів».

— О, це українська? — промовив чоловік ламаною англійською. — Чудово. Матиму змогу попрактикуватися у ще одній вимерлій мові.

— Англійська, певно, полегшено видихне, а Шекспір припинить крутитися в труні, —  пхикнула Юлія краєм свідомості відмітивши, що англійську мову браслет-перекладач проігнорував. — Бо у вашому виконанні вона нагадує спроби мого школяра-сина прочитати французький текст керуючись українською вимовою та німецькою граматикою.

—  У вас є син? Ще й школарац? — відверто здивовано спитав чоловік вже українською.

—  Був, п’ять тисяч років тому… — буркнула Юлія роздивляючись цього несподіваного поліглота.

На вигляд йому було років двадцять п’ять. Зовсім хлопчисько, хоч і з вусами та приблизно тижневою імітацією бороди (такий собі heavy stubble). Темне трохи хвилясте волосся до плечей, європеоїдні риси обличчя, засмагла шкіра, статура середньої комплекції, темний одяг, що нагадує саморобний, підперезаний поясом халат. На вигляд — цілком звичайний молодий чоловік, якому б не завадило трохи привести себе до ладу. Тобто недосить страшний, як для жахіття-примари, але й недостатньо гарний, як для казкової галюцинації. От тільки звідки цей кренделик намалювався? Круки ж запевняли, що окрім Юлії та Халони, людей на планеті більше немає. Але який сенс брехати про таке?

—  А-а, оу… Давненько вже. Честітам. Вітаю вас у скромній компанії вимерлого виду, — трохи винувато посміхнувся «вимерлий». Його українська мова виявилася несподівано краща за англійську, хоч деякі слова і звучали так, наче їх побили фонетичним словником.

Кішка поряд з чоловіком фиркнула й відійшла.

—  Як на вимерлого, ви досить бадьоренький, — зауважила Юлія, сідаючи.

—  Та й ви, бачім, теж живенька дуже, як для мертвої мишки, —  розсміявся незнайомець. Його сміх луною покотився приміщенням, накладаючись на звук крапель. Юлія мимоволі підняла погляд й виявила, що знаходиться в якійсь печері. Руді кам’яні стіни, стеля з елементами сталактитів, кілька отворів нагорі, з яких потрапляло всередину денне світло. Звідти ж долинали звуки води. Проте під п’ятою точкою жінки був точно не камінь. Щось м’яке. Опустивши погляд вона побачила, що сидить на своєрідному варіанті матраца.

— Чому це я мертва мишка? — спитала Юлія, задумливо тикаючи пальцем в грубу тканину, яка, здається, була накинута на сіно, складене в округлу кам’яну нішу. Це віддалено нагадувало збільшену лежанку її старого кота.

—  Бо втопилася, як миша, в одному ковтку води, — невдоволено рикнула велика кішка, сідаючи попід стіною та кумедно-асинхронно рухаючи вухами.

—  Ну вибачте, наступного разу брьохатимуся довше! — обурилась Юлія почувши переклад котячої фрази. Браслет старанно переклав її обурення на суміш загадкового гарчання. Який універсальний гаджет. А от тільки кількість говірливих істот вже трохи лякає. Що наступне? Говірливі сколопендри? Алігатори? Розумні скумбрії? Кріль з телефонами?

—  Повторимо? — хижо примружилася кішка.

—  Дівчатка, не сваджаймося. Ми ж не вороги, — втрутився молодик.

— Ой лі? Знаєте, викрадачів людей я в друзі якось теж не записую, — окинула Юлія його невдоволеним поглядом.

— Люди нині рідкість, —  старанно посміхнувся незнайомець.

— То ми таки не вимерли?

— Ну, ви третя жива людина, про яку я знаю, тож формально, міслім, ні. А глобально…, —  знизав він плечима. — Хто його знає. Барем про людей дуже довго ніхто нічого не чув. Так довго, що ми тут со-олідна така дивинка. До речі, я се зовем  Ацо. Тобто Александр, по вашому. А ви?

— Викрадення до гарему єдиного на планеті чоловіка, ще не привід знайомитися, — невдоволено зауважила Юлія. Досвід змушував вагатися між полегшенням, що її таки привели «наложницею» не до якоїсь мавпи, та сумнівами, що чоловік, то краща альтернатива. Бо мавпа, можливо, просто б проігнорувала б людину, а от люди здатні на різне. І не завжди те різне, краще за напад дикого звіра. Та що там, часом дикі звірі, то просто чарівні зайчики в порівнянні з людьми.