5.2

5.2.

Коли Юлія вийшла на свій «балкон» сонце тільки почало виповзати з-за гірського хребта. Воно плавно розфарбовувало у рожево-золотисті кольори поодинокі хмаринки та пасма туману, що пливли долиною, вкривало зблисками поверхню далекої ріки. Знизу, від верхівок дерев, линув життєрадісний спів птахів. Ранкове повітря пахло листям, хвоєю й ледь чутним терпким ароматом квітів. А ще воно було бадьорливо-свіжим, змусивши Юлію щільніше загорнулася в прямокутний шматок тонкої тканини, шо слугував їй за шаль. Жінка підв’язала довгий поділ свого химерного халата, який накинула на туніку, та акуратно ступила на «сходи» що вели вздовж стіни круківської вежі. Довгий халат це, звичайно, не найкраща одежина для спуску, але просто в туніці було прохолодно, а зручнішого одягу Юлія просто не мала. А-ріа обіцяв організувати їй щось доречніше, проте Юлія втомилася чекати. Ні, крук чесно намагався створити одяг, якого Юлія потребувала та навіть малювала. Проте, на жаль, круки погано розуміли принципи пошиття людського одягу (вбрання Халони, як виявилося, вони формували виключно на основі ідеї «мішок з отворами для рук + накидка+прикраси»), а сама Юлія не мала навичок ані модельєра, ані кравця. У минулому житті їй цілком вистачало скромних вмінь на зразок пришивання ґудзиків чи  підшивання штанів. Але зараз цього було явно недостатньо. Можливо, якби вона надала А-ріа детальну викройку, то отримала б бажане, але поки що її замовлення у виконанні круків нагадувало розваги ранніх ШІ по генерації картинок. Навіть, якщо на перший погляд  створений одяг був схожим на малюнок-замовлення, при спробі його надягнути, виникали найнесподіваніші казуси (штани без «входу», кофтина з одним рукавом, яка прикриває лише шию). Юлія навіть не уявляла, що можна, аж настільки креативно підходити до створення  елементарних речей! І що найсмішніше, всі ці «дива високої моди» були пошиті з надзвичайно красивої тканини з переливами кольорів ще й прикрашені складною вишивкою! От як так?

Та біс з ним, навіть з цього Юлія змогла б щось намудрувати, якби мала хоч якісь  знаряддя інструментів. Але ж у круків не було звичних для жінки ножиць, голки, нитки, бо, як пояснив А-ріа, цю роботу виконують високотехнічні маніпулятори. А круківський аналог ножиць (страх який дивний, проте хоч гострий) Юлії не давали, бо… переймалися її безпекою! Отже, на їхню думку, жити на запаморочливій висоті без жодних страховок це для людини безпечно, а якісь ножиці, то прямо таки летальна зброя викопного суїцидника? Дурня якась!      

Юлію взагалі все більше дратувала роль оточеної турботою ляльки Барбі. Цілими днями – самі нескінченні розмови. Часом цікаві, проте лише розмови. А ще Юлія абсолютно не мала власного простору (круки вважали нормальним прилітали в гості, коли їм зручно і взагалі мали досить безпардонну манеру спілкування) й зрозумілої мети. Її існування було якимось безглуздим, а вимушена бездіяльність змушувала почуватися виставковим експонатом. Такий собі викопний екскурсовод теренами історії зниклого виду. Це бісило, бо все своє життя, навіть на схилі літ, Юлія була людиною дії. Тож, щоб не перетворитися на розлючену мегеру, вона вирішила зайнятися дослідженням нового світу. Самостійним! Без нескінченного каркання під руку! Й для початку дістатися нарешті землі (варто нарешті поглянути на цей світ зі звичного ракурсу). Сказав би хто Юлії років в сорок, що їй так швидко набриднуть мирні теревені,  повне забезпечення, нескінченні лінощі та щоденне споглядання на красиву природу з висоти пташиного польоту, не повірила б. Втім, чи варто дивуватися? Її життя вже набрало непристойно довгий перелік того, у що складно повірити.

Кинувши погляд на схід сонця, який повідомляв, що зараз час, коли круки зайняті гігієнічними процедурами, Юлія поправила саморобний слінг з відрізу цупкої тканини та пари позичених у Халони кілець (там лежала капсула з водою, трохи їжі, кілька запасних відрізів тонкої тканини та круківська «виделка») й рушила вниз. Хотілося сягнути верхівок дерев до того, як хтось з її крилатих друзів закінчить полірувати пір’я і прилетить ним хизуватися в рамках візиту ввічливості. Пір’я у них красиве, питань нема, іризацію еволюція викрутила на максимум, але ж це не привід хизуватися ним так, наче кожна пір’їна то остання модель мегакрутого гаджета! Та люди так навіть всесвітньо знаменитими діамантами не хизувалися!

Спуск був довгим, перекладини різними, проте в міру наближення до землі, ліани на стінах круківської вежі ставали все товщими. Це радувало, адже кілька разів Юлія на них банально висіла, коли ноги зісковзували з перекладин. Досягнувши верхівок дерев Юлія полегшено видихнула (нарешті є шанс сховатися від чергової торби питань якогось цікавого дзьоба) і акуратно продовжила спуск. Пощастило. Власне, складалося враження, що сьогодні навіть сонце у неї в спільниках, бо його косі промені рухалися разом Юлією, в міру її спуска, все глибше пронизуючи гілля та листя дерев.

За кілька метрів нижче верхівок дерев у вежі зникли «квартири» круків. Полишилися тільки невеликі виступи, в яких можна було сховатися хіба що від дощу. А потім закінчилися й перекладини. Юлія розгублено зупинилися на останній, чи то погризеній, чи то обвугленій, метрах в десяти над землею.      

— Холера! Відчуй, людино, себе помилкою природи… — сердито видихнула жінка й критично оглянула ліани, які тут нагадували товсті канати. — Брехня, і без крил обійдуся. Ніхто не скасовував моїх мавпячих навичок дитинства! І юності. І молодості. І не зовсім молодості… — з посмішкою додала Юлія згадавши своє насичене життя. А потім міцно вхопилася за один з кручених стовбурів та відшукавши ногою якусь опору, вперто продовжила спуск.

Це виявилося складніше, аніж вона очікувала. Проте було несподівано приємно відчути себе знову вправною, сильною, здатною, як колись, на дурнуваті вилазки. Власне, вона і в старості, попри немічність, часом намагалася щось таке утнути, але ж далеко не заберешся, коли під час прогулянки зі швидкістю черепахи організм намагається присісти на кожну побачену лавочку. А після пари пройдених кілометрів, взагалі лягти і вдати труп. Втім, коли Юлія нарешті ступила на землю, її руки й ноги трусилися не гірше, аніж в нещодавній старості. Довелося деякий час посидіти на стовбурі якогось поваленого дерева, вгамовуючи серцебиття та дозволяючи м’язам трохи оговтатися. Та й роззирнутися, бо останні метри до землі вона дивилася лише на гілля ліан та молилася, щоб її нові, молоді, але незвичні до навантаження м’язи, не влаштували їй незапланований політ.