ФАНТОМ БЕЗНАДІЇ 2.6

     Наступна зустріч відбулася набагато швидше, ніж вони могли собі уявити. Останні кілька днів стали для міста пекельними. Постійні постріли, заворушки, вибухи… Люди кучкувалися, ховалися невеликими групами. Вночі привезли перших поранених. Зустрічаючи їх біля службового входу з  фельдшером, лікарка з жахом впізнала серед них своїх друзів. На її подив, вони були одягнені у військову форму, балаклава кольору хакі, каска… Бронік увесь в крові…Фантом зігнувся волочачи на собі Арахнофоба. Останній повис маріонеткою не подаючи жодних ознак життя. Хірурга не було. І спроби відшукати та вчасно доставити, хоч одного фахівця вночі, були б відверто марними.  Отож нічого не залишалося, як піти з іншими двома лікарями до операційної. Будь яка допомога зараз стане в нагоді. За три години вийшли. Свідомість дівчини помутніла. Все здавалося дурним сном. Жахіттям. Перед очима пливло. Звуки сприймалися по-іншому. Ніби сповільнена плівка…Раніше їй не доводилося зашивати живих людей… Від запаху крові й етилового спирту нудило, наростаюча паніка ускладнювала дихання.

Товариш чекав під дверима й здавалося не помітив, як вона вийшла. Безшумно присіла поряд. Хлопець мовчав. Плями крові на одязі змусили дівчину подумати про погане. Ліда почала оглядати його, намагаючись відшукати ймовірні поранення. Відкинувши її руку, він нарешті видавив:

     - Це не моя кров. Заспокойся. Як Дєня?

     - З ним усе буде гаразд. Він втратив багато крові. Та її вдалося швидко дістати. Потрібен час на реабілітацію.

Фантом підняв очі на лікарку, його губи затремтіли. Боявся запитати, а ще більше – почути відповідь. Дівчина немов прочитавши думки, відповіла:

     - Рука на місці. Однак, щоб вона правильно зрослася, йому потрібен фаховий спеціаліст. Й інші умови. Треба його вивезти…

     - Як?

     - Не знаю. Впевнена, ви з Кепом, щось неодмінно вигадаєте.

Знов підсвідомо потяглася до закривавленого плеча.

     - Не треба. Це так подряпина.

     - Дай подивитися.

     - Немає на що там дивитися! Сказав же, не моя ! Кров…

Ліда вскочила й пішла геть.

     - Не наполягатиму. У мене ще купа справ.

Відчувши гостру провину за підвищений голос, Фантом хотів наздогнати її, але втративши рівновагу посунувся під стіною й втратив свідомість. Коли він розплющив очі, Безнадія сиділа поруч. Її погляд був прикутий до вікна, хоч за ним була цілковита темрява. Хотів щось сказати, а з горла вирвався лише хрип. Дівчина навіть не обернулася. Прокашлявся.  Й повторив спробу.

     - Вибач.

     - Прокинувся? Чекай принесу води.

Хлопець намагався вхопити її за руку та вона гордо пройшла повз. Вдалося лише мельком торкнутися кінчиків пальців. Повернулася за кілька хвилин.

     - Я вийду. Тут вода й скромна вечеря.

     - Залишся, будь ласка…

     - Мені не належить бачити ваше обличчя. Кеп сердитиметься.

     - І все?

     - І все.

     - Слухай, я не хотів на тебе кричати.

     - Забудь.

Дівчина рішучим кроком направилася до дверей.

     - Тобі доводилося когось вбивати?

Вона завмерла, тримаючись за ручку й не наважуючись піти. «Що? Ну, звісно ж ні!»

Сприйнявши мовчання за відповідь, додав:

     - А мені сьогодні вперше. І не просто стріляти з далеку… Я задушив його, голіруч… Інакше б Арахнофоб не вижив.

     - Пробач.

Вона вийшла, а він ще довго прокручував у голові недавні події ледве стримуючи сльози й розпач.

Вранці прийшов Кеп, стримано привітався з колишньою підопічною. Безнадія не стала нав’язуватися. Провідавши хлопців, лідер обіцяв повернутися завтра. З чітким планом для Арахнофоба. Наступного ж дня Фантом відправився на пошуки лікарки, щоб перед від’їздом попрощатися. Дівчина навмисне не зайшла. Ні, вона не ображалася, просто не могла добрати потрібних слів. Й вирішила, що так буде краще. Для всіх. Дєня, якого раніше знала як Арахнофоба, прийшов до тями. Зараз він сидів відкривши обличчя й намагався жартувати, щоб відволікти інших від думок, пов’язаних з ризиком його вивезення з міста. Він прекрасно розумів можливі наслідки. Й пробував відмовити Кепа й Фантома. Мовляв рука це таке… життя має бути в пріоритеті… А що як їх просто перестріляють по дорозі, як скажених собак? Однак, друзі були налаштовані рішучіше.

     - Як тре буде, ми тебе приспимо й в мішку вивеземо! Так що збирайся краще з власної волі!

Арахнофоб виявився зовсім юним. Худорлявий, темноволосий хлопець з серйозним глибоким поглядом. Ліда подумала, що вони певно ровесники з Фантомом. І ця думка її засмутила. Виходить він значно молодший. Років на п’ять…не менше. Для неї такі стосунки, здавалися неможливими.

Повернулася до ординаторської й зачинилася зсередини. Нікого не хотілося бачити. Хтось смикнув за ручку, а потім знайомий голос витягнув з роздумів:

     - Я знаю що ти тут… Відчини, будь ласка.

Безнадія повільно пішла до дверей.

     - Привіт.

     - Добрий ранок, - беземоційно відповіла на привітання.

     - Ми вирушаємо. Зайшов попрощатися.

     - Так…

Було важко добрати влучні слова. Дівчині хотілося розплакатися, отож щоб не осоромитися, вирішила не розтягувати прощання.

     - Бережи себе.

Повернулася до столу й стоячи спиною вдавала, що шукає якісь папери. Він схопив її за руку. Вона миттю відсмикнула її. Тихо попросила:

     - Не треба. Йди.

     - Я повернуся. Обіцяю. Й ми обов’язково з тобою ще поговоримо.

     - Угу.

Чомусь так боляче раптом стало, ніби шматочок душі втратила. Сльози ставало все важче стримувати.

     - Пробач. Мені правда пора…

Дівчина повернулася до вікна. Він пішов. На мить затримався перед дверима. Ліда не втрималася й подалася слідом. Міцно обійняла його за спину.

     - Серденько, тепер я точно повернуся, обіцяю.

Фантом миттю обернувся, лагідно пригорнув її до грудей. В тактичних рукавичках було незручно гладити волосся. А так хотілося запам’ятати його на дотик. А ще цей рідний запах…