БІЛИЙ ПТАХ ЧУЖОГО ЩАСТЯ 1

     Кажуть по-справжньому кохати вміють лише жінки, залишатися вірними до скону і водночас заплющувати очі на чоловічі зради, віддавати всю себе, розчинятися в коханому й не вимагати нічого взамін. Така вона, жіноча любов … сліпа…терпляча… І пройшовши за екватор свого життя, можу впевнено сказати – так воно й є. Моя любов була іншою – повною розпачу, сумнівів, розчарувань й необдуманих вчинків. Я шалено кохав, інколи ненавидів, згорав від пристрасті, яку втамовував на стороні. Чоловікам не личить ділитися своїми почуттями й не належить жаліти себе. І я наважився розповісти свою історію не для того щоб привернути увагу суспільного осуду через самобичування, не в пошуках співчуття чи підтримки. А щоб вберегти когось від схожих помилок.

     Усе своє свідоме життя я звинувачував у своїх невдачах усіх довкола і лише зараз зрозумів, що сам їх постійно генерував. Намагаючись заповнити порожнечу всередині… яку до тепер не здатні розвіяти ні друзі, ні сім’я, ні успішна кар’єра, ні накопичені статки. А найстрашніше, що я так і не зміг вберегти ЇЇ. Втратив назавжди…

     Мене звуть Павло, я народився в сім’ї простих робітників в невеличкому селищі на Одещині. Мати була звичайним рядовим бухгалтером, батько – електромонтажником. Жили як всі, однак ненька мала величезні амбіції на рахунок мого майбутнього й докладала неабияких зусиль аби у мене було усе найкраще. Мріяла, що я зможу розірвати це коло родинних невдач й досягти успіху у великому місті. Одружуся з одеситкою. Матиму власну квартиру й гарну роботу, і не помічала, що росту я відверто телепнем. У мене не було жодного досягнення ні в навчанні, ні в спорті… не користувався популярністю серед  друзів, не те щоб серед дівчат. Та й зовнішність мав вайлувату й вельми посередню. Нічим особливо не цікавився. Усе отримував на блюдечці.  Як зараз пам’ятаю своє перше зіткнення з реальністю – однокласниця, що мені подобалася, відмовилася йти разом зі мною на випускний вечір. Я стояв посеред класу в дорогущому костюмі і ніяк не міг зрозуміти що саме зі мною не так. А потім дав собі клятву – найду круту чіку з міста, привезу її до нашого клубу і нехай всі повиздихають від заздрощів! Ірка ще рватиме на собі волосся! Зізнатися, реалізувати свою ідею фікс виявилося не так вже й просто. Зважаючи на середній бал мого атестату та рівень знань, про ВУЗ мріяти було рано, тож закінчивши школу, я подався в нафто-газовий технікум. Батьки ледве оплачували контракт, гуртожиток та сесії, тому про кишенькові на розваги можна було й не зарікатися. Швидко пізнавши смак студентського вільного життя, я досить скоро забив на навчання. Знайшов роботу вантажником на 7-му кілометрі ( промисловий ринок ), а разом з нею і нових «друзів». Поряд з ними почувався крутим. П’яні вечірки, з усіма витікаючими, стали нормою. Нас боялися й сторонилися, а я страшенно цим пишався, сприймаючи страх за повагу. Й очікувано, самостверджувався за рахунок слабаків, схожих на колишнього мене. Певно, скотився б на саме дно аби не одна доленосна зустріч…

     Переповнена електричка це суцільне знущання над простим людом, хто хоч раз спробував, ніколи не забуде. Особливо в понеділок зранку. Купа студентів, робочих, а ще тіток з бідонами, що везуть молочку на продаж перед Новим роком. Теплий одяг, сумки, рюкзаки, не дають навіть розминутися в проході.  Ми з друзями поверталися до міста після вихідних. Заскочу в гуртожиток, а потім тре на роботу. Після вчорашнього мене злегка нудить. Хилить на сон. Залишилося близько години їзди, тож я активно з цим борюся. Диспетчер байдужим монотонним голосом оголошує зупинки. «Наступна станція…» Хлопці сидять у кінці вагону, та їх регіт чути аж сюди. Зараз я тішуся, що місця поряд не знайшлося. Соромно й трохи незручно за них. Періодично, найсміливіші з пасажирів роблять їм зауваження й отримують у відповідь п’яний стьоб. Мені ж проблем не треба. Роздивляюся людей довкола, щоб хоч якось розважитися й згаяти час, коли мій погляд зупиняється на невеличкій дівчині, яка щосили намагалася втримати рівновагу й відчайдушно шукала за щоб ухопитися. Не знаю чому, та раптом мені стало її щиро шкода. Зазвичай, я не відрізняюся особливою сміливістю, тим паче щоб першим заговорити з протилежною статтю, а тут вигукнув мало не на весь вагон:

     - Пропустіть, будь ласка, мою дівчину! – припіднявся й протягнув нещасній свою руку.

Дівчина розгубилася й одразу зашарілася. Зробила слабку спробу озирнутися, щоб впевнитися що я звертаюся саме до неї.  Однак черговий поштовх змусив її прийняти мою пропозицію.

     - Дякую. Тільки давайте сидіти по-черзі, бо мені незручно якось…що Вам доведеться стояти через мене.

     - Та сідай вже! Здоровий, можу й постояти…- впівголоса додав.

Вона недовірливо глянула з під лоба. І мене осінило – виглядаю я зараз відверто кажучи не дуже. Ще б пак, бухати з п’ятниці. І шлейф характерний. Присоромлений, замовк і старанно відводив очі. Через дві зупинки дівчина піднялася.

     - Ваша черга, - несміливо всміхнулася. – Ви виглядаєте втомленим,- ніби виправдовуючись продовжила, - Певно з роботи їдете.

     - «На». На роботу.

     - Ясно. Я наполягаю.

Я зайняв своє місце. А дівчина продовжила боротьбу з гравітацією й штовхаючимися пасажирами. Несподівана зупинка змусила всіх зсунутися в одну сторону. Незнайомка втратила рівновагу, й намагаючись її втримати, я несподівано схопив дівчину за талію та посадив собі на коліна. Поряд стояча жіночка впала у натовп. Своїй нахабності й сам здивувався не одразу…

     - Емм… дякую. Та не могли б Ви мене відпустити, - червоніючи попросила дівчина.

     - Особисто мені зручно.

Незнайомка обурливо смикнулася, щоб вирватися з моїх обіймів і я неохоче розжав руки.

     - Вибач.

     - Нічого.

І знову гнітюча тиша. Мені так хочеться з нею поспілкуватися… до міста залишилося хвилин десять.

     - Павло! – протягую руку для знайомства. – Після всього що між нами було, - перевожу в жарт, -  певно логічно було б хоча б представитися.