Спершу повернувся запах: шовк, сухі трави, ледь вловимий дух кедра. Потім я усвідомила, що довкола панує тиша. Замість відлуння балу та музики, що гула б під склепінням, простір наповнював лише спокійний тріск вогню в каміні.
Я лежала на спині й уперше за вечір змогла вдихнути на повні груди. І це неабияк здивувало мене.
Корсет, раніше затягнутий так тісно, що кожен подих ставав випробуванням, тепер сидів вільно. Хтось розпустив шнурівку рівно настільки, щоб я дихала без перешкод.
Я повільно розплющила очі, намагаючись зорієнтуватися, де перебуваю.
Стеля була високою, оздобленою витонченою ліпниною та розписом, якого в напівтемряві неможливо було розгледіти. Балдахін – темно-зелений, важкий, оксамитовий. Голова досі паморочилась, а в тілі відчувалася порожнеча, немов у дзвоні після сильного удару: магія, витрачена на розплутування захисних печатей, ще не встигла відновитися. Я чітко пам’ятала бібліотеку, тремтіння вузлів під пальцями, низький голос біля самого вуха. Пам’ятала поцілунок.
І руки, які підхопили мене.
Я глибоко видихнула й вирішила поки що не думати про це.
На столику біля ліжка лежала моя лисяча маска, дивлячись у простір порожніми прорізами очей.
Я обережно сіла й оглянула себе. Кулон-Сонце залишався на місці, під корсажем, але його магія мирно дрімала.
Ступивши на підлогу босими ногами, бо туфель знайти не вдалося, я підійшла до вікна й помітила, що надворі вже панує глибока ніч, а перед склом красувалася візерункова решітка з тонкого кованого заліза. Витончена. Декор, який встановлюють не заради краси, а для того, щоб не випустити назовні. Я провела пальцем по решітці й відчула ледь вловимий гул. Чарівне плетіння. Не надто потужне, але виконане майстерно.
На диво, двері не були замкненими.
Я зрозуміла це, коли помітила вузьку темну щілину між стулкою та одвірком, крізь яку просочувалося слабке світло. Складалося враження, що їх навмисно залишили прочиненими – так, як роблять тоді, коли хочуть, щоб хтось обов’язково туди зайшов.
За дверима виявилася простора вітальня з біломармуровим каміном, двома глибокими кріслами та круглим столиком, на якому стояв чайник та дві чашки. Поруч я помітила тарілку під срібним ковпаком, а на спинці крісла охайно висіла м’яка сірувато-блакитна шаль.
У вітальні було ще троє дверей. Одні вели до ванної: крізь щілину проглядали світла плитка й мідний край купелі. За другими, судячи із того, що я досі в королівському палаці, а всі палаци мають типове планування, ховалася гардеробна.
Треті двері, високі, двостулкові, з різьбленим візерунком, вели, швидше за все, в коридор.
Я завмерла посеред кімнати, прислухаючись до власних кроків. Тікати – проста, очевидна думка, що виникла сама собою. Тікати, поки нікого немає, поки мене не звинуватили в спробі злому королівського архіву і не кинули до підземелля.
Але куди?
Я не мала жодного уявлення, де саме перебуваю: в якому крилі, на якому поверсі, чи є поруч сходи, де стоять вартові. Я навіть не розуміла, котра зараз година. За вікном стояла темрява, але я могла лише здогадуватись, скільки часу пролежала без тями.
Все ж треба було ризикувати.
Я підійшла до головних дверей і поклала долоню на мідну ручку. Вона піддалася, і я відчинила двері на ширину трьох пальців. Двері справді вели в коридор, довгий, застелений темною доріжкою, зі світильниками в нішах. Порожнеча. Праворуч арка, ліворуч поворот.
– Я б не радив.
Від несподіванки різко сіпнулася вбік і вдарилася плечем об одвірок.
Він стояв посеред вітальні. Ще мить тому тут нікого не було, я була впевнена в цьому.
Сокіл.
Той самий темно-синій камзол із золотою вишивкою-пір’ям на комірі. Те саме коротко стрижене волосся, на якому вогонь у каміні висвічував фіолетові іскри. Та сама маска, чорна з золотом, яку він не зняв. Стояв спокійно, заклавши руки за спину і трохи схиливши голову, як хижак, що вже спіймав власну здобич.
– Ви мене налякали, – сказала я, і голос вийшов тихішим, ніж хотілося.
– Це не входило в мої плани. Але якби я не зупинив вас вчасно, довелося б піднімати на ноги всю палацову варту. Було б прикро, якби ви потрапили до в’язниці. Чи не так?
Я прикрила двері. Повільно, стримуючись, щоб ними не грюкнути.
– Де я?
– У безпечному місці.
– Я можу покинути це безпечне місце?
Він не відповів. Тільки тонка посмішка з’явилася на його губах.
#1092 в Любовні романи
#267 в Любовне фентезі
другий шанс, любовний трикутник таємниці минулого, таємниці і помилки минулого
Відредаговано: 16.11.2026